Точка зору: ТОПОНІМИ ЯК ФЕНОМЕН ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНИ

Батьківщина починається з колиски, колискової пісні, божниці у батьківській хаті, усвідомлення свого «я»: це – я, а це – моя мама, це – тато, це – мої брати та сестри. Це – все я, бо ми – єдина сім’«я». Причому малюк усвідомлює себе одночасно як центр сім’ї і як її частка. Пізніше приходить розуміння, що старшим у сім’ї все ж таки є батько. Що ця оселя, двір, господарка та це поле – це власність мого батька, моя батьківщина (з наголосом на першому складі цього слова). Земля, на якій я живу, це моя земля, бо це земля моїх батьків і дідів. Це моя і батьківщина, і дідизна. Я вдячний моїм батькам за те, що вони подарували мені життя та передали у спадок цю землю.

«Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі», – каже п’ята біблійна заповідь. Шанувати батьків – це насамперед шанувати їхню мову, звичаї, богів, землю та гідність. Це значить шанувати та поважати самого себе. Бо якщо сам себе не поважаєш, то як можеш сподіватися на повагу інших? Не можна погодитися з твердженням, що «какая разница, на каком языке говорить: лишь бы человек был хорошим». Бо людина, яка не знає і не хоче знати рідної мови, зневажає своїх батьків і дідів – не людина. Адже без коріння росте тільки камінь. Вона порушила одну із заповідей Божих. Значить вона вже тільки за цією ознакою не може бути «хорошою людиною». Відомий російський письменник К.Паустовський таких людей називав дикунами.

Та повернімось від еволюції слова «батьківщина» з наголосом на першому його складі до «Батьківщина» з наголосом на третьому складі, тобто в розумінні ненька-Україна. Усвідомивши себе, свій зв’язок із сім’єю, дитина починає розуміти, що у неї є родина, рід. Останній займав певні поселення та території, які були його спільною, родовою власністю. Рід мав свого спільного пращура – тотема, своїх родових богів, звичаї та мову. З часом прийде розуміння, що крім сім’ї, родини та роду є багато інших споріднених людей, об’єднаних спільним етнонімом – «українці». На світі є багато етносів: німці, французи, італійці, румуни, поляки, литовці тощо, а ми – українці, й живемо в державі, яка називається Україною. Як топонім слово «Україна» скоріше за все походить від дієслова «краяти» – украяти (вкраяти), наприклад, хліба, тобто виділити, відокремити частину. Вкраяний хліб зветься окрайцем, окрайкою. Так само украяна земля, тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших, і називатиметься «Україною», або «Вкраїною». Україна, окраєць – це те, що відокремлено, відмежовано, має кордони. Тобто топонім «Україна» є синонімом слів «країна», «держава». Колись наша держава називалася «Країна-Русь», «Україна-Русь» або за назвою стольного града Києва – «Київська Русь».

Кажуть, що коли Господь Бог ділив між народами землю, то для нас Він украяв найкращий шмат чорноземів. З тих пір ми любимо, обожнюємо свою Україну – Богом даровану нам Землю. Як топонім слово «Україна» та етноніми слова «русич», «русин», «руський», «українець» для нас, українців, є святими. Причому є святими для всіх українців – як східних, так і західних, як південних, так і північних. Бо всім українським субетносам, таким як гуцули, бойки, лемки, галичани, поліщуки, слобожани, подоляни та інші, притаманний єдиний архетип.

Архетип (з грецького – першообраз, модель) – це колективне несвідоме, що живе в сучасній людині й має прояви в міфах, легендах, казках, обрядах, ритуалах тощо. Архетип є результатом величезного генетичного психологічного переживання одного і того самого досвіду нескінченним рядом предків. Іншими словами, архетип – це майже містична єдність людини і довкілля, в якому вона живе і в якому живуть духи її предків. Поняття про архетип дає змогу з’ясувати різноманітні істотні особливості кожної національної культури, побуту, традицій, звичаїв і простежити нерозривний зв’язок кожного народу із землею своїх предків, дух якої є визначальним у формуванні та збереженні пам’яті про минуле. Архетип – це те, чому не можна навчитися, і є фактично константою того чи іншого етносу. Справа в тому, що, як стверджує російський вчений Л.Гумільов, визначення етносу за соціальними чи біологічними ознаками є неповним. Він пропонує вважати, що етнос – це явище географічне. Він (етнос) тісно пов’язаний з ландшафтом, до якого адаптувався і який його годує. Оскільки ландшафти Землі надзвичайно різноманітні, то й етносів є надзвичайно багато. Етнос формується під впливом довкілля та складає разом із ним живу систему, яка є частиною антропосфери або глобальної антропоекосистеми.

Оскільки довкілля і людина є живою системою, то й топоніми є органічною невід’ємною частиною системи. Як правило, топоніми відображають генезу та історію системи. Є топоніми, заміна яких була б очевидним злочином проти соціоекосистеми. Насамперед це всі гідроніми, починаючи з таких, як Дніпро, Дністер, Буг і закінчуючи річкою Совиця або Веприк. Злочином є і зміна історичних назв міст та поселень. Так, неприродними є на мапі України такі назви поселень, як Червона Зірка, Партизанське, Комсомольське, Перемога та інші. Не меншим злочином проти українського народу була заміна в 1934 році такого історичного топоніма, як Хрещатик на вулицю Воровського.

Особливий підхід потрібний до топонімів, призначенням яких є увіковічення тієї чи іншої події, історичної постаті, громадського або політичного діяча. Здебільшого, це новітні топоніми. Як правило, вони несуть ідеологічне навантаження. А тому при зміні державних кордонів чи політичного ладу такі топоніми часто також замінюються. Так, після розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 році румуни, що окупували всупереч волі місцевого українського населення Буковину, буквально за кілька днів змінили назви вулиць та майданів у місті Чернівці й інших містах краю. Були також демонтовані австрійські пам’ятники, навіть релігійного характеру, натомість споруджені пам’ятники, покликані прославляти Румунію та виправдати її панування над окупованим краєм. Так само вчинили й більшовики, які в 1940 році приєднали Північну Буковину до УРСР. За лічені дні топоніми румунського походження було замінено на ідеологічно витримані комуністичні назви, а всі без винятку пам’ятники по-варварськи знищено. Вулицям та майданам міста були присвоєнні імена діячів міжнародного комуністичного руху, видатних діячів ВКП(б), діячів науки і культури, в основному російської, та увіковічені значимі історичні події Російської імперії та Радянського Союзу. Те саме робилося і по всій Україні після знищення більшовиками Української Народної Республіки та приєднання нашої Вітчизни до комуністичної імперії під назвою СРСР.

Сьогодні Радянського Союзу немає. Вже 18-й рік існує самостійна держава Україна. Та, на жаль, у нашій державі залишилися чужі нам топоніми. Топоніми, які нагадують про тоталітарний комуністичний режим та покликані його виправдати. У багатьох містах України є пам’ятники комуністичним діячам, що несуть (несуть, а не несли, бо такі злочини не мають терміну давності) персональну відповідальність за знищення Української Народної Республіки та організацію і здійснення геноциду українського народу. Хіба це нормально? Хіба це не принижує національну гідність українців? Кажуть, що раб не той, хто в кайданах, а той, кого ці кайдани не муляють.

Мої опоненти – комуністи або дуже прогресивні соціалісти – кажуть, що то наша історія і її треба знати та поважати. Це так. Історію треба знати. Бо хто не знає свого минулого, той не має майбутнього. Історію треба знати, але це не означає, що треба вшановувати пам’ять наших ворогів. Українську землю топтав не один завойовник. Але нормальній людині ніколи не прийде в голову думка поставити на схилах Дніпра пам’ятник печенізькому ханові Курі, який підступно вбив київського князя Святослава Хороброго та зробив з його черепа чашу, з котрої пив свій кумис. Або поставити пам’ятник першому із суздальських князів Андрію Боголюбському, що в 1169 році пограбував та зруйнував Київ і вивіз до Суздаля наші святині. Чи може варто створити монументи на честь Чингізхана, Петра І, Наполеона, Гітлера чи Сталіна? То теж наша історія.

Топоніми повинні виховувати – любов до України та свого краю, почуття національної гордості та національну гідність, високі моральні якості та почуття причетності до загальнолюдської культури. У зв’язку з цим, топоніми мають насамперед увічнювати нашу національну історію, імена борців за волю і незалежність України та інші загальнонаціональні історичні постаті. Є топоніми, які самі – історія. Було б злочином замінювати назви таких вулиць, як Десятинна, Гончарна, Кожум’яків, Трипільська, Руська, Рейтерська, Київський шлях, Галицький шлях тощо. У назвах вулиць та майданів мають бути також увічнені імена видатних діячів науки і культури та громадських діячів, які народилися чи працювали в цьому місті або краї.

На жаль, сьогодні в урботопоніміці України майже нічого не змінилося. Наприклад, із 251 вулиць міста Борисполя 70 нагадують про комуністичну ідеологію та російське імперсько-комуністичне панування над Україною. Це вулиці, названі на честь діячів міжнародного комуністичного руху – Дімітров, Енгельс, Тельман, Люксембург, Цеткін; політичних та державних діячів Радянського Союзу – Артем, Воровський, Дзержинський, Калінін, Кіров, Косіор, Мануїльський, Орджонікідзе, Свердлов та інші; російських та радянських воєначальників – Будьоний, Ворошилов, Тухачевський, Суворов та інші; просто розбійників –Разін та Котовський; «героїв», що мали б служити прикладом для наслідування, – Павка Морозов, а також топонімів, які мають нам нагадувати, що наша ціль – комунізм. Крім того, понад 20 вулиць мають імена російських письменників, поетів, художників та вчених. Серед них – Горький, Маяковський та Ломоносов.

А тепер скажи, любий читачу, що доброго зробили для України в цілому і для Борисполя зокрема Дімітров, Тельман, Люксембург чи Цеткін? Зате ми знаємо «заслуги» Артема (Сергєєва). Він один із організаторів Донецько-Криворізької республіки та перший голова її Радпаркому. Для чого в 1918 році створена ця «Держава», зрозуміло. Зрозумілі й «заслуги» перед Україною Косіора – він один із організаторів геноциду української нації. А «Всесоюзний староста» голова ВІДВК був вірним лакузою у Сталіна. Він покірно підписував «розстрільні» списки і не зміг захистити перед «вождем усіх часів і народів» навіть власну дружину: вона давила гниди в ГУЛАГу. Не варті доброго слова й інші чільні комуністичні вожді. Більшість із них, починаючи з Леніна, – кати українського народу, але на їх честь названі вулиці. Водночас, у Борисполі немає вулиці князя Бориса та князя Володимира Мономаха.

Щодо воєначальників часів громадянської війни. Про них майже все сказано. Що стосується ролі Суворова в історії України, то тут не все зрозуміло. Але доконаним є факт, що цей полководець остаточно розгромив повстання Пугачова. Достеменно й те, що генералісимус не брав участі в жодній оборонній війні. Він вів завойовницькі війни, примножував територію російської імперії, за що російські царі розплачувалися з ним українськими землями. Унікальний випадок в історії: українські кріпаки та їх нащадки спорудили пам’ятники своєму найбільшому кріпосникові.

Окремо треба сказати про бессарабського поміщика Григорія Івановича Котовського, бо його біографія маловідома широкому загалу. Котовський до участі в громадянській війні прославився як легендарний невловимий злодій і розбійник. Мало хто знає також, що саме Котовський ініціював створення на території України, на її споконвічних етнічних землях у Придністров’ї, Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки. Сталіну ця автономна республіка була потрібна як плацдарм для приєднання до неї підрумунської Бессарабії, а згодом і Румунії. Так і сталося, у 1940 році на вимогу Радянського Союзу Румунія повернула йому Бессарабію, яку Сталін об’єднав із МАСР, створивши МРСР. Приєднати Румунію до МРСР йому не вдалося.

Про топоніми, що увічнюють комуністичні цінності, говорити, мабуть, не варто. Ну хто з батьків, скажіть, виховуватиме своїх дітей на прикладі Павки Морозова, котрий вчинив політичний донос на свого рідного батька і був убитий рідним дідом? Але вулиця П.Морозова в Борисполі є. А ось вулиці Героїв Крут немає.

Я не маю нічого проти російських поетів, письменників та вчених. Багатьох із них я люблю, особливо Лермонтова. Але для нас вони іноземці. Отож, критерій їх вшанування трохи інший, ніж для вітчизняних митців – вони мають бути всесвітньовідомими, такими як Данте, Рембрандт, Шекспір, Дюма, Ліст, Паганіні тощо.

Щодо вчених. Серед етнічних росіян є вчені, які зробили вагомий внесок у розвиток світової науки, наприклад, І.Павлов, Д.Менделєєв, але до таких не відноситься М.Ломоносов. Він не зробив жодного відкриття (росіяни приписують йому відкриття закону збереження енергії і маси, але цей закон у науковому світі відомий як закон Лавуаз’є-Лапласа). Заслуга Михайла Васильовича в тому, що він перший етнічний росіянин, який став доктором і професором. І не звичайним професором, а талановитим професором-ерудитом у галузі хімії та фізики, основоположником російської науки та засновником Московського університету. (Між іншим, основоположник російської науки навчався в Києво-Могилянській академії.) Також він на основі граматики Смотрицького створив перший російський буквар, написав оду на взяття Хотина та трактати про примноження російського народу і значення багатств Сибіру для Російської імперії. Але світ не знає вченого Ломоносова. Він відомий тільки на території колишнього Радянського Союзу. У Борисполі є вулиця Ломоносова. Але немає вулиць Ісаака Ньютона, Галілео Галілея, Миколи Коперника, Федеріко Ж.Кюрі, Чарльза Дарвіна, Альберта Ейнштейна та багатьох інших світил науки. Як немає і вулиць всесвітньовідомих українських вчених, таких як Пулюй, Кондратюк, Вернадський, Туган-Барановський, брати Ковалевські тощо. Між іншим, Софія Ковалевська, перша жінка доктор математичних наук, професор, не змогла знайти роботу в Російській імперії, а тому читала курс математики в Стокгольмському університеті. Перший рік – англійською мовою, а другий – вже шведською.

Особливо обережно треба підходити до увіковічення пам’яті радянських воєначальників часів Другої світової війни. Треба пам’ятати, що на одного вбитого німецького солдата припадає 14 убитих радянських воїнів та що близько 945000 червоноармійців загинули від рук НКВД, в тому числі й знищені так званими загороджувальними загонами. Хіба в цьому немає провини вищих радянських воєначальників? Радянські бійці проявили дива масового героїзму, тому імена всіх героїв повинні бути увіковічені. Як й імена всіх, хто загинув у тій війні.

Таким чином, топоніми є невід’ємною частиною соціоекосистеми, в тому числі й етноекосистеми, а тому вони повинні бути природними для цієї системи. Топоніми виконують велику виховну функцію. Вони виступають як феномен історичного розвитку та державотворення України. Нав’язані зовні топоніми є неприродними, дуже часто вони принижують національну гідність, а іноді чинять зло. Таких топонімів треба якнайскоріше позбутися, тобто навести порядок у рідному домі.

Леонтій Сандуляк, проректор з навчальної роботи та національно-патріотичного виховання Бориспільського інституту муніципального менеджменту при МАУП, доктор медичних наук, професор.