Колонка редактора БЕЗЗАПЕРЕЧНІ ІСТИНИ

Кінець літа і початок осені займає особливе місце

у річному календарному циклі українців –

господарському і духовному. Засіки переповнені щойно зібраним збіжжям, у садах глухо б’ються

об землю перестиглі яблука, останні краплини нектару доносять у свої вулики бджоли, а ставки кишать рибою, яка аж ніби проситься у невід.

Із гордістю за результати своєї праці та вдячною молитвою на устах люди святкують медовий

і яблучний Спас, а після Успіння Пресвятої Богородиці починається пора весіль. Стають молодята на весільний рушник, щоб ще дужче цвіла любов між ними, щоб родилися діточки, малі козачата, на радість батькам і на славу Україні.

Не випадково саме в цей час ми святкуємо

День Незалежності. Про це світле і радісне свято пам’ятають усі. А, між іншим, чи пам’ятає

хтось дату створення Радянського Союзу?

Хіба що спеціалісти-історики. Адже це державне утворення було антилюдським, химерним,

штучним і протиприроднім.

Тому й розсипалось без сліду.

Без найменших сумнівів вірю, що Україну чекає осяйне майбуття. За нами – понад тисячолітня історія Руси-України, перед нами – світлий і довгий творчий шлях вільного будівництва. Адже у своїй хаті – своя правда. А ми, слава Богу, свій дім, свою державу уже маємо. Дуже юну, їй лише 18, але водночас

повнолітню, дорослу. І більше ніхто не забере її в ясир, не поневолить, не сплюндрує. Бо не дозволимо.

Задзвеніли дзвоники, защебетали дитячим щебетом школи. І тішиться серце тим, що цей дитячий гомін навіть у знівечених русифікацією містах стає все більше і більше нашим, українським.

А значить – жити Україні у віках.