Особистості: МИНУВШИНА КРІЗЬ ПРИЗМУ ПОГЛЯДІВ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША
Пантелеймон Куліш (псевдоніми — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін.) устиг проявити себе мало не в усіх сферах письменницької та гуманітарно-наукової діяльності.
Про нього можна говорити як про поета і прозаїка, історика й етнографа, перекладача й мовознавця, публіциста й культурно-освітнього діяча. Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та громадською діяльністю. До того ж саме він розробив упроваджену в наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулішівку (на західних землях трансформовану в желехівку).
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткінський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку чув різні казки, перекази, легенди, особливо народні пісні, які наспівувала йому мати. А навернула його до книжної мудрості й наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська. З кінця 30-х років Пантелеймон Куліш став слухачем лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а, отже, й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.
Упродовж усього життя Пантелеймон Куліш переймався долею українського народу, його життям, історією, зокрема таким суперечливим, на його думку, явищем, як козацтво. Важливою постаттю у творчому житті Пантелеймона Куліша був поборник ідеї українства Тарас Шевченко, із яким він познайомився навесні 1843-го в Києві. Пізніше він згадував цей епізод, підкреслюючи відмінності походження і вдачi «низового курінника» і «козака-кармазинника». Але й те, що зближувало «курінника» Шевченка та «кармазинника» Куліша, Пантелеймон Олександрович не пропустив повз увагу, і передусім – «глибоке чуття своєї народності» й бажання прислужитися їй. У Шевченкових словах він знаходив багато такого, що відповідало його власним ідеалам і захопленням. Українська література переживала добу романтизму, а він культивував ідею національної самобутності, пробуджував інтерес до старовини, народної культури. Тарас Шевченко якраз запалився ідеєю створити альбом «Живописна Україна», який мав стати своєрідним доповненням до «Кобзаря». З допомогою пензля він хотів відкривати українцям Україну.
Плани П.Куліша були не менш грандіозними. Захоплений козацькою старовиною й народною творчістю, він вирішив зібрати й видати фольклорні скарби, здійснити етнографічні студії, написати велику універсальну працю «Про життя українців». Крім того, письменник цікавився історією України, намагався зрозуміти її і висвітлити. Наслідком таких зацікавлень став його найвідоміший твір “Чорна рада”, який може бути історичним путівником у справі вивчення нашої історії. Нагадаємо з історії, що Чoрна Рaда – це термін на означення козацької ради, в якій, крім старшини, брало участь велике число рядових козаків. Слово «чорна» виводиться від «чернь» – термін, що ним старшина окреслювала рядових козаків, а також нижчі стани суспільства. Найвідоміша Чорна Рада відбулася 17-18 червня 1663 року біля Ніжина, де старшина і тисячі рядових козаків, запорожців і «некозацьких добровольців» (селяни і міська біднота) зібралися на вибір нового гетьмана Лівобережної України. Тут виявилася велика прірва між інтересами старшини і «черні». Кандидатами старшини були наказний гетьман Я. Сомко і ніжинський полковник В.Золотаренко, кандидатом черні – кошовий Запорізької Січі І. Брюховецький, який демагогічно обіцяв зменшити побори. Його підтримував і царський уряд, який розраховував на допомогу Брюховецького в поширенні своїх впливів в Україні. Перемогла чернь, і гетьманом обрано Брюховецького, а згодом скарано на смерть Сомка, Золотаренка та інших старшин. Саме ці події взяв за основу Пантелеймон Куліш, створюючи один із кращих історичних романів в українській літературі.
Імена Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка у всіх асоціюються з Кирило-Мефодіївським братством, історичне значення якого полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське товариство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; на принципах рівності й суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.
Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846року).
Рушійною силою історії українського народу Пантелеймон Куліш бачив серце і душу народу. А українська душа, на його думку, складається з двох чинників: внутрішнього – серце, почуття (цією частиною душі українець пов’язаний зі своєю країною), та зовнішнього – мислення, розум (цей чинник спонукає до сприйняття кращих проявів життя інших народів).
Хоча Куліш щиро вважав себе імперським письменником, він водночас із гіркотою писав про «культурне відступництво» освіченої еліти українського суспільства, повну культурну, а відтак і політичну залежність від Росії, Польщі тощо. А хіба тепер це не актуально?
В історії, вірив Куліш, нічого безслідно не зникає: ні зле («Щодня ми виплачуємось за все, що зробимо недоброго з давніх-давен, і мусимо відплачуватись»), ані добре («Всі ми отут у громаді і всюди, де святиться в нас ім’я Божої правди, робимо діло безсмертне»). Треба відзначити, що Куліш разом із Іваном Пулюєм уперше переклав Біблію українською мовою. Куліш також був родоначальником української перекладацької справи.
Ідеальна країна для Куліша – мирна, культурна країна. А для цього потрібна міцна, стабільна держава – і він у різні періоди свого життя був готовий підтримувати інтеграцію України в Російську імперію, Польську державу, був навіть туркофілом, оскільки не вірив у здатність українців створити свою державу. І все ж таки він плекав надію на те, що український народ у змозі побудувати свою Вітчизну.
Пантелеймон Куліш постійно перебував у емоційно напруженому стані духовного пошуку, переживав жагучі захоплення й сильні розчарування. Відкидав ілюзії молодості, піддавав їх нещадній критиці. Тому не дивно, що в шістдесят-сімдесят років він не визнавав надій та ідеалів, близьких йому у двадцяти-тридцятирічному віці. Багато хто бачив у цьому мало не зраду українських національних інтересів, утім, зробити Кулішеві закид стосовно особистої вигоди внаслідок зміни поглядів не міг ніхто. Багато поколінь українських патріотів поділяли ті романтичні захоплення, яких не уникнув і він, але протягом життя він їх цілком переборов.
Іван Франко писав: «У Куліша друга половина думки б’є першій у пику». Пантелеймона Куліша за суперечливість та пристрасність прозвали «гарячим Кулішем». І все ж таки не забуваймо: багато пізніших прозрінь та наших помилок започатковано цим подвижником, який щиро й палко любив Україну.
Інна НІБАК
