Точка зору: НЕ ЗОВСІМ СВЯТКОВІ ДУМКИ ПРО СВЯТО

24 серпня 2009 року Українська держава святкує 18-ту річницю незалежності. Це сповнює наші серця гордістю, адже у такий день ми ще глибше розуміємо справжню ціну вистражданої попередніми поколіннями свободи, здобутого права бути вільними не лише на своїй землі, а й рівними серед народів світу. Саме цього дня обов’язок бути гідними великих предків, справдити їхні мрії і сподівання у незалежній соборній Україні відчуває кожен громадянин нашої держави, котра, втіливши традиції Київської Русі й увібравши кращі сторінки козацької слави, стала спадкоємницею непоборного демократичного духу наших відважних пращурів. Сьогодні ж традиції нашого народу оберігає, адаптує до сьогодення і реалізовує принципи свободи людини Демократична партія України.
Наша розмова з Головою Демократичної партії України, головою Ради отаманів Криму Сергієм Казаченком.

– Сергію Васильовичу, цього року наша держава відзначає своє «повноліття». Справді, вже 18 років минуло відтоді як Україна стала незалежною. Молоді люди, що народилися 1991 року, також стали дорослими й можуть самостійно вирішувати долю своєї Батьківщини. Як ви оцінюєте пройдений нею шлях? Чого вона досягла, крокуючи ним, і, звичайно, яких помилок припустилася?
– Передусім хотілося б привітати наш славний український народ із цим великим святом – Днем Незалежності України. Безумовно, така визначна дата назавжди увійшла в історію молодої держави золотою сторінкою, започаткувала нову епоху в житті українського народу, законодавчо закріпила його вікові прагнення до національного відродження, духовної свободи, самоусвідомлення і самоствердження. Бо ж з давніх-давен українці прагнули жити вільно, сповідувати свої традиції та звичаї, не зазнаючи при цьому поневірянь та утисків. На жаль, історичні умови складалися так, що на наших землях постійно панували інші народи-сусіди. Та, попри все це, наші співвітчизники, славні запорозькі козаки, віками боролися за свою свободу, однак лише їхні нащадки – наші сучасники – у 1991 році нарешті вибороли її. Тому й не дивно, що у цьому великому святі переплелися мрії багатьох поколінь українців, їхнє прагнення бути господарями у власному домі, вільно жити у своїй суверенній країні. Необхідно вірити, що Україна йде правильною, хоча й важкою дорогою, і ми маємо усі підстави сподіватися на краще майбутнє нашої держави. То ж нехай і сьогодні, на благо своєї Вітчизни, нащадки козаків зберігають і розвивають найкращі традиції славних предків, які дали нам приклад героїзму, благородства та відданості Україні!
Щодо мого особистого ставлення до української незалежності, то, так би мовити, на сьогодні однозначної оцінки її здобуткам дати не можна. Сказати, що ми досягли нормальних, стабільних результатів за ці 18 років, я не можу. Але й стверджувати, що краще б усе залишилось як було за часів СРСР, також неправильно. З одного боку, вже виросла нова генерація, яка розуміє, що має вирішувати долю держави на виборах, а з іншого, ще живе те покоління, котре відчуває ностальгію за радянськими часами. Вже не згадують, однак, про дешеві ковбасу і горілку чи якісь інші матеріальні втрати, котрих вони не зазнавали в молодості. Сьогодні на перший план виходить людський фактор, людські стосунки, які були колись між членами родини, між окремими родинами, між сусідами, односельцями, городянами, між містами, й навіть між націями. Часто-густо ця проблема зводиться до того, що люди просто не мають змоги підтримувати міжособистісні стосунки на належному рівні. І зараз уже зовсім не дивина, коли чуєш, як хтось говорить, що залишився із сестрою чи братом удвох із усієї родини. На запитання: «Ну, як ти, як брат?», – чуєш відповідь: «Так брат же помер у Владивостоку, а я тут, у Києві… Грошей не було, не поїхав на похорон… Люди передали, що ніби поховали нормально…» І так, зі сльозами на очах, людина згадує свою сім’ю. Як на мене, це і є той гіркий присмак, який сьогодні відчувають українці. Нове ж покоління ще нічого не відчуло, адже за 18 років незалежна Україна не встигла міцно стати на ноги: ну не може за такий короткий термін країна стати великою державою. Але ж розпочинала вона вибудовувати незалежність не на рівному місці. Тому вже повинні бути якісь результати: і в школах, і у вищих навчальних закладах повинні говорити про сучасну історію України, про те, що було зроблено за 18-річний період. Однак наразі позитивних оцінок цих дій нараховується аж украй замало.
– У чому причина того, що Україна так повільно просувається дорогою демократії, так невпевнено вибудовує свою державність, припускаючись, до того ж, значних помилок?
– На мій погляд, це передусім неспроможність українських політиків вправно керувати державою, адже за останні 18 років політична команда, по суті, не змінювалася, просто тасувалася одна й та сама колода: хтось піднімався, хтось опускався, хтось когось піднімав, когось опускали. Але зміни політичної еліти не відбулося: так би мовити, «свіжої крові» до неї не впустили. Як наслідок, сформувався такий собі закритий «клуб», який можна порівняти з масонською ложею, своєрідним орденом, у якому люди роблять свою справу. До клубу, принаймні, вступають люди, які мають однакові думки, спільну мету, котрі поважають один одного й цінують те, що вони роблять разом. А що чинять наші політики? Раніше розтягували країну на дві половини, сьогодні ми вже чітко бачимо, що хочуть розрізати на три: ну, чого ж там, давайте на три будемо ділити! Крім того, хтось хоче зробити для себе «комуністичний рай», хтось – «соціалістичний», хтось – іще якийсь «рай»… Ця вада є другою проблемою незалежності, від якої втрачають прості громадяни. І це відображається на всьому: на демократії, суспільних стосунках, місцевому самоврядуванні. Наразі останнє взагалі працює як при комуністичному режимі, коли слово «незалежність» і на думку не спадало. У кожному селі був голова колгоспу, якому привозили план, затверджений рішенням Політбюро ЦК КПРС чи пленуму міськкому. І він мав його виконати. Разом із сільською радою він вирішував проблеми села, опікувався водопостачанням, газифікацією, дорогами тощо. Що сьогодні вирішує місцеве самоврядування? А його немає, хоча це й складова незалежності. Лишень незалежна людина, яка працює у виконавчій владі на рівні місцевого самоврядування, та незалежне місцеве самоврядування, яке з цих людей складається, можуть утворити незалежну громаду, яка вирішує, куди витрачати кошти, які збираються, як саме вирішувати проблеми села. До речі, в Україні є Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 року, але він фактично не діє, бо за Бюджетним кодексом, за Законом України «Про систему оподаткування» зібрані кошти мають передаватися до державної казни. І тільки там вирішується питання розподілу коштів, на яких, вибачте, «сидять» високі чини і нічого не передають громадам. Але ж є закон, який повинен працювати! Та де там. Тому ні на обласному, ні на державному рівнях незалежності знов немає. Та й від того «політичного клубу», який сьогодні керує державою, майже нічого не залежить. Ті складові, котрі мають підкреслювати державність – економіка, зовнішня політика, армія, соціальний захист, – наразі майже не розвиваються. Й коли у «клубі» вкотре відбуваються бійки через якесь рішення, це аж ніяк не впливає на зростання того самого валового національного продукту. Адже ці показники підраховуємо не лише ми, а й міжнародні експерти. Добре, що є не тільки кабельне телебачення, по якому хтось нам показуватиме свої суб’єктивні дані, а й супутникове. То ж коли виступають наші політики, ми бачимо, що зростання ВНП становить 3,5%, міжнародні ж експерти, послуговуючись усіма необхідними графіками, доводять, що насправді це зовсім не так: ріст ВНП становить лише 0,1%, або й зовсім іде в мінус. Тобто є певні заяви нашої влади, а є справжній стан речей.
– Сергію Васильовичу, чи можна щось віднести до здобутків цих 18 років незалежності? Як вони давалися Україні й що потрібно робити далі, аби просуватися вперед?
– Мабуть, краще підібрати інше слово – не незалежність, а державність. Державна незалежність – це, певно, головний здобуток. Так, держава на сьогоднішній день не зовсім здорова. Але люди також бувають хворі, у чому часто самі й винні: хтось спивається і хворіє, хтось лізе в бійку, а потім заліковує рани. Те саме можна сказати й про державу: то вона в ейфорії, то робить хибні кроки, не прораховуючи наперед їх наслідків.
– Крим – невід’ємна частина України, яка має свої особливості. Чи проглядається для вас, кримчанина, якийсь специфічний погляд мешканців півострова на процеси, котрі зараз відбуваються в Україні, відмінний, скажімо, від такого, як у Донецьку чи на заході нашої держави? Чи має Крим своє власне ставлення до них на рівні широкого загалу?
– За 18 років погляди населення, мабуть, уніфікувалися. Діяльність «політичного клубу», доповнена економічною кризою, стала головною причиною такої апатії. Як голова партії я часто буваю на заході, сході та в інших регіонах, де бачу, що сьогодні, на жаль, зупиняється політична полеміка. Люди вдома, на кухні, під час якихось буденних дискусій перестали сварити політиків: Януковича, Тимошенко чи Ющенка, свого обласного голову, голову районної адміністрації або сільської ради. Усі люди сьогодні обговорюють одне: як вижити. Немає роботи, грошей, здоров’я, освіти, не вистачає продуктів, немає води у крані, струму у розетці – ось справжня реальність 18-річної незалежності України. Сьогодні це турбує кримського татарина, гуцула, лемка, росіянина, українця і представників усіх національностей та народностей, котрі проживають на території України.
Куди не кинеш оком – все не так. Візьмемо нововведення щодо вступу до вищих навчальних закладів. При перевірці виявляється, що пільговики, переможці олімпіад узагалі й не чули про їх суть і місце проведення. Парадокс полягає в тому, що які б закони не приймали, як би не хотіли зробити краще, а виходить як завжди. Корупція – матриця України – зводить нанівець найкращі задуми.
– Тобто національна ідея для українців – як вижити – й боротьба із соціальною несправедливістю об’єднали всю Українську державу?
– Мабуть, так, однак уже 18 років поспіль ми шукаємо істинну національну ідею України. Однак кожен наразі доходить до тих слів, які колись сказав О.І.Солженіцин: «Національна ідея для кожної країни – врятувати народ». Це означає не лише витягти народ із кризи, врятувати його від постійного недоїдання чи безробіття, а насамперед – врятувати його взагалі, в історичному плані. Робити це потрібно різними шляхами – через духовність, культуру і мову. Однак 70 років радянського тиску все ще даються взнаки, тому треба виховати ще не одне покоління, яке б, нарешті, домоглося такої незалежності для України, котра б насправді йшла державі та її народу лише на користь.
– Патріарх Московський і всієї Русі Кирило, перебуваючи нещодавно у Криму під час свого 10-денного турне Україною, висловив думку про те, що Крим повинен стати місцем паломництва для усіх християн східного обряду. Якось православна, і не тільки Мекка, не зовсім узгоджується із ракетами і бомбами. Чи знайшли його слова відгук серед населення півострова?
– Патріарх Кирило – освічена людина, не тільки церковний діяч, а й політик. Бо ж зараз дійсно усі говорять, що Крим – унікальне місце не тільки для відпочинку, а й пізнання історії, коріння православ’я. Однак, що робиться для того, аби він справді став центром «туристичного паломництва»? Море й повітря – це все. За великим рахунком, інші кримські ресурси для цього не використовуються. Так, на місцевому рівні, на рівні простої самодіяльності хтось може провести екскурсію, хтось надасть приїжджим житло, однак державного підходу до цього питання немає. Погляньте на сусідню Туреччину, де такий підхід уже давно активно використовується і де справді можна говорити про «туристичне паломництво» у розпал сезону. Але ж, якщо підрахувати, то велика Туреччина і маленький Крим можуть за кількістю історичних і культурних пам’яток посперечатися майже на рівні, не дивлячись навіть на те, що турки мають на своїй території античні залишки Трої, Візантії. Крим надзвичайно багатий на історію. Можна розпочати, хоча б, зі Свято-Володимирського храму в Херсонесі, де археологи знайшли цілі пласти візерунків різних культур – від грецького шару до мозаїки єврейської синагоги. Це дійсно святе місце. Раніше храм використовувався ще і як маяк, рятуючи моряків від штормів і підводного каміння. Андрій Первозванний, який побував у Херсонесі, сказав: «Тут повинен бути храм». І з цього почалась уже православна частина його існування. А раніше? Час можна відраховувати мільйонами років! Тож Патріарх, знаючи про це, й говорив, що саме паломництво має стати одним із туристичних, бізнесових, комерційних, економічних напрямів розвитку регіону. Він мав на увазі не лише православ’я чи різні його течії, а й мусульманство, католицизм, іудаїзм. Тут же можна говорити і про генуезькі фортеці у Балаклаві чи Судаку, про «римський слід» у Керчі, колишньому Пантикапеї, про готський слід – печерні міста Ескі-Кермен, Чуфут-Кале, які, знову ж таки, є може й невеличкими, але справжніми частинами минулих цивілізацій. Однак сьогодні це нами не використовується! Можна довго говорити про історичні пам’ятки у Криму, взявши його карту й розповідаючи про кожен міліметр території сотні оповідей. Насправді ж, розповіді можна почути лише про Кримську війну (1853-1856. – Ред.). І то лише тому, що нею цікавляться англійці, котрі в ті часи брали участь у військових діях. Це має підштовхувати й нас до відновлення фактів своєї історії, до спільної праці з іншими народами – археологічних розкопок, встановлення меморіалів, пам’ятників. І така співпраця повинна бути плановим туристичним, економічним базисом регіону і, звичайно, підтримуватись державою.
– І таких проектів, певно, можуть бути тисячі?!
– Тисячі?! Та де там – мільйони!
– Сергію Васильовичу, наразі ще однією невід’ємною історичною складовою української державної незалежності є козацтво. Тож що особисто ви, як голова Ради отаманів Криму, могли б сказати про його розвиток? Що саме зараз потрібно для того, аби козацтво продовжувало розвиватися й не полишало своїх споконвічних традицій?
– Не можу сказати напевно. Якщо говорити про козацтво в Україні взагалі, то, знову ж, можна повернутися до першого питання про незалежність. Бо ж іще одна драма Української незалежної держави – це те, що вона майже втратила козацтво. Втратила ту ідеологію, підґрунтя, той базис, на якому повинна будуватися держава. Бо ж козацтво – не лише атрибут державності. Ми тільки-но згадували англійців: вони уже протягом кількох поколінь виховують справжніх патріотів на прикладі Балаклавської битви (13 жовтня 1855 року. – Ред.). Із дня свого народження люди дворянської крові в Британії приписуються до окремих полків, серед яких і до сьогодні є Балаклавський, Альмінський, Інкерманський. Таким чином, англійці пронесли історичну пам’ять через віки. Вони й досі усе пам’ятають – ми забуваємо. Однак для нас головне, що Україна – козацька держава. Тому Демократична партія України є носієм не азійської, білоруської, англійської чи американської, а української козацької демократії. А що ж знає наш народ про цю козацьку демократію? Чи хтось колись узагалі чув, що першу в Європі конституцію написав гетьман Пилип Орлик? І як вона називалась: конституція чи якось інакше? А якраз звідти беруть початок державотворчі процеси у нашій державі. Наприклад, Конституція Сполучених Штатів була написана двісті з лишком років тому, але вона ніколи не змінювалася і міцно встановила принципи демократії. Звичайно, приймалися поправки, адже життя змінюється, час спливає. Але ж її суть, принципи залишилися незміненими. Основні постулати козацької української державності, таким чином, були закладені нашими пращурами. До України ж сьогодні приміряють зовсім інші політичні форми: ну, хоча б нейтралітет. Так, часто єдиним виходом зі складних ситуацій був саме нейтралітет. Історія і сьогоднішні гумористи це підказують, говорячи, що спочатку українці з татарами побили поляків, потім із поляками і шведами – татар, потім із татарами, поляками і шведами – росіян, потім із росіянами і литовцями – поляків, потім із поляками і литовцями – татар. Але ж ми знаходимося в такому місці, де перетинаються геополітичні вісі двох світів, двох цивілізацій, де переплітаються інтереси різних народів, тому й не дивно, що ми повинні бути гнучкими, дипломатичними, як справжні козаки.
– Наша держава розвивається, хоча й не досить швидкими темпами. Чого очікує козацтво в майбутньому й що очікує його у перспективі?
– Наша держава не дала можливості тим людям, котрі хотіли це зробити, реабілітувати й відродити козацтво. Наприклад, коли на Січі обирали гетьмана, не він говорив «Хочу бути гетьманом», а потім їхав на Запоріжжя, будував курені, скликав хлопців і заявляв, що буде ними керувати. Саме так відбулося на початку 1990-х років. Але ж на Січі все відбувалося за зовсім іншим сценарієм: збиралися козаки з різних країв – самостійні, незалежні, озброєні, самодостатні – й серед рівних обирали найкращого. Саме гетьману надавали вони владні повноваження, але залишали за собою право його контролювати. Якщо він повноважень не виконував – його жорстоко карали: били, а інколи й убивали. І це було нормальним явищем, бо в ньому зберігалися первинні принципи демократії. Сьогодні дещо інші часи і смертну кару в Україні відмінено, однак контроль можна здійснювати іншим чином. А чи можливо це взагалі, коли козацтво не об’єднується, а відбувається зворотній процес його децентралізації? Кожен хоче бути гетьманом, верховним отаманом: зрозуміло, що після цього, зібравшись разом, вони неспроможні обрати кращого з кращих. Бо всі найкращі. А причиною того є одне: козацтво не знайшло порозуміння з державою, з тим «політичним клубом», який уже 18 років керує нею. Мабуть, його члени просто не знають історії. Адже козацтво – це співтовариство, сила, об’єднана спільною ідеєю, ідеологією, патріотизмом. Можливо, якби у нас не було «політичного клубу» під кодовою назвою Верховна Рада України, то об’єднавчі процеси в суспільстві й козацтві уже б завершилися.
А сьогодні, як і вчора, за рахунок козацтва сильні світу цього хочуть реалізовувати свої власні владні амбіції, залишаючи при цьому роль, як кажуть росіяни, «на подтанцовках».
– Скажіть, будь-ласка, із чого зараз можна почати оновлення, очищення козацтва? Якщо і є якийсь вихід, то який саме? Як ви особисто бачите його?
– По-перше, треба зазначити, що Україна – Козацька держава, котра містить дві складові: Україна й козацтво, козацтво й Україна. І якщо ми говоримо, що ситуація в нашій країні сьогодні не найкраща, то про козацтво можна сказати те саме: воно таке саме хворе, як і держава. Сказати, чи є вихід із такої ситуації, я не можу. Однак я чітко знаю, що є шлях уперед. Яким він буде – рівним, зигзагоподібним, спіралевидним (як за Гегелем) – не знаю, але він точно вестиме нас уперед. Це залежатиме від того, скільки часу буде витрачено на те, аби козацтво стало ідеологічним базисом України як держави, а на його прапорі майорів напис: «Національна ідея – спасіння народу». Адже так було споконвіків: козаки вирушали в походи, аби визволити братів із неволі, відібрати свої землі, про що домовлялися один із одним заздалегідь. А що ж сьогодні? Сьогодні козаки домовляться, але ж це, знов-таки, залежить від держави. Так складається історично. Що ж можемо зробити ми для того, аби якось вплинути на цей процес? Українське козацтво не можна підтягувати лише як національний резерв, на якому формуватиметься альтернативна військова служба, або ж сформувати якісь угруповання, як-то промислове чи аграрне козацтво. Бо ж воно не може бути подрібнене на окремі козацькі організації, де кожен каже: «Я – українське козацтво». Воно має бути презентовано козацьким народом, окремі представники якого мають групуватися за професійною приналежністю (ці козаки працюють на заводі, ці – в лікарні, інші – служать в армії тощо). Це мають бути громадські організації козацтва. Адже все козацтво – це народ, а окремі громадські організації лише виконують управлінські, скеровуючі функції в тій чи іншій сфері. Підганяти під це окремий закон, вважаю, не варто. А ось закріпити це в Конституції України потрібно.
Коли ж Віктор Ющенко прийняв гетьманську булаву на Софійській площі, деякі ЗМІ заволали: «Не має права! За Конституцією не має права очолювати громадські організації». Але ж на Хортиці його благословляли й вручали універсали не лише представники організацій українського козацтва, а й рядові козаки. І, як Гетьман, він створив Координаційну раду з питань відродження і розвитку українського козацтва. Хіба це погано?
– Чи обов’язково Гетьманом має бути Президент?
– Не обов’язково, але ця людина має бути носієм ідеї відродження української нації. І сьогодні ці обов’язки, по суті, виконує Президент.
– Відомо, що роль особистості в історії ніхто не відміняв. Тож чи є зараз серед козаків справжні лідери, котрі б могли насправді об’єднати козацтво?
– Такі лідери серед козаків є. Але виділити одного з них не можна. Тут потрібно вносити пропозиції до всього українського козацтва. Можливо, краще було б обирати Гетьмана хоча б на місяць: погетьманував місяць, а потім передав обов’язки іншому. Але ж повноваження при цьому не повинні змінюватися. Всі повинні виконувати якусь частину одного завдання. На сьогодні це єдиний шлях досягти якогось порозуміння. Об’єднувати ж козацтво такі керівники мають за принципом «рівний – рівному», бо ж якщо об’єднувати його за якимось іншим критерієм – нічого хорошого з того не вийде. Крім того, всі мають мислити і діяти в одному руслі. Бо коли отамани в областях думають одне, а Гетьман чинить інакше – це неправильно. І це все має підтверджуватися козацьким статутом – козацькою демократією. Усі, хто сьогодні живе ідеєю об’єднання й хто готовий поступитися своїми особистими амбіціями, можуть робити спільну справу, забезпечуючи козацтву самодостатність, а Україні – незалежний, стабільний розвиток.
Спілкувалася Юлія ЦИРФА