Тарас Чухліб, член Ради Українського козацтва при Президентові України ХТО ВКРАВ НАШИХ ІСТОРИЧНИХ КІНОГЕРОЇВ? «КОВБОЇ», «КАДЕТИ», «СОЛДАТИ», «МЄНТИ», АЛЕ НЕ «КОЗАКИ», «ЛИЦАРІ», «СТРІЛЬЦІ», «ВОЯКИ»…
Після ознайомлення з репертуаром сучасних кінотеатрів, а найголовніше – щоденними програмами телевізійних фільмів і серіалів (особливо 24 серпня – в День Незалежності України), на думку приходять промовисті рядки Василя Стуса з однієї із його поезій:
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі
Шляхи проростають дрімучим терпким полином,
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений, що чує під серцем метал,
Куріє руїна…
Якщо перефразувати влучні метафори великого поета, то, оцінюючи український кіномистецький і медіапростір, виникає питання: так хто ж вкрав наше «сонце», тобто персонажів нашої історії й чому «куріє руїна» вітчизняної кінотелевізійної справи?
Очевидно, ні для кого сьогодні вже не є секретом, що сучасний стан українського кіно, а також нашого т. зв. телепродукту можна означити навіть уже не як кризовий (адже після кризи можливе й покращення), а як такий, що перебуває у стані руйнації та іноземної окупації: інформаційної, інституційної, творчої, моральної, матеріальної, кадрової… Як відомо, у XVII столітті в Україні вже була своя Руїна, спричинена внутрішніми і зовнішніми чинниками. Як історик нагадаю, що після такого жахливого періоду наступає повний занепад у всіх сферах життя.
Та особливої руйнації на наших кіно- і телеекранах зазнав жанр історичних фільмів. Спонтанні й майже любительські спроби «нагодувати» українців «Роксоланами», «Чорними радами», «Богданами Хмельницькими», «Залізними сотнями» завершилися нищівним фіаско. Промайнуло, загуло й забулося… Натомість якісні, а інколи й не дуже, іноземні (в основному, американського та російського походжень) фільми й серіали заполонили наші екрани і вже, на жаль, виховали, якщо рахувати з 1991 року, ціле покоління українців.
Засинаємо і просипаємося під нескінченну стрілянину та брязкіт шабель іноземних «ковбоїв», «гардемаринів», «слуг государевих». І навіть більш сучасні мирні «солдати» й гламурно-опереткові «кадети-суворовці» не обходяться без того, щоб періодично не надавати один одному стусанів. Але справа навіть не в тому, що постійно й нав’язливо масово пропагується тема фізичного насильства (що тут поробиш – з давніх-давен людина знищує одна одну), а в тому, що нам насаджують непритаманний образ поведінки та своєрідно зомбують щодо сприйняття або ж несприйняття дуже важливих історичних фактів, подій, персоналій, явищ, що стосуються такої тонкої сфери, як національна пам’ять.
Залишимо на деякий час в спокої американський Голлівуд з його потужною кіноіндустрією – Сполучені Штати Америки далеко за океаном. З цією країною ми не маємо спільних кордонів та й не жили з її народами в межах однієї держави. А тому й західні блокбастери українською громадою сприймаються як щось далеке і нереальне. Натомість звернімо прискіпливу увагу читача-глядача на кіно- й телепродукцію нашого неспокійного північного сусіда – Російську Федерацію.
Нещодавно мережі українських кінотеатрів демонстрували широкоформатний історичний фільм «1612» про події т.зв. «Смути» у Московії. Це тоді, коли Мінін з Пожарським (хто був на Красній площі, пам’ятає їх за відповідним пам’ятником) героїчно очолювали москвичів й виганяли зі своєї столиці окупаційні польські війська та запорозьких козаків, які допомагали Лжедмитрію ІІ майже два роки утриматися на царському троні. Цікавим є те, що підрозділи Речі Посполитої складалися в основному зі шляхетського ополчення Західної та Правобережної України, а запорожців у Москві нараховувалося близько 20 тисяч. Ось така штука історія. Дивіться, мовляв сучасні українці та поляки, як вас колись громили й не зазіхайте на чуже – пам’ятайте свої поразки. Та наче вже з 1618 року, коли гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «гуляв з хлопцями» на Арбаті, не зазіхаємо та все тільки відбиваємося як можемо.
І не сподівайтеся, що начебто ідеологічно незаангажовані величезні рекламні щити про фільм «1612», які були виставлені у всіх великих містах, та відповідні відеоролики на багатьох телеканалах України лише закликали до того, щоб ми продивилися оцінену у 12 мільйонів доларів (наданих на замовлення Кремля російськими державними і приватними інституціями) чергову історичну «стрілялку» режисера Хатінєнка. Головне завдання кінопрокату цього фільму, на нашу думку, «розвідка боєм»: як сприйме український глядач призабуті події заміфологізованої російської історії (трохи ж бо ще пам’ятаємо її з часів СРСР) та який буде громадський рейтинг і відгуки, профільна критика тощо.
Треба віддати належне владі та митцям сусідньої країни, адже вони «медлєнно, но уверєнно» поступово відвоювали наш інформаційний простір, що до цього часу так і не встиг сформуватися як державно, національно та культурно окреслене й, найголовніше – захищене (!) явище. Якщо відомий фільм «Гардемарини, вперед!» наприкінці 1980-х сприймався ще в межах єдиного культурного простору колишнього СРСР (ну хіба тоді хтось із нас знав, що відважний кіношний герой Ягужинський як історична особа керував таємною службою царя Петра І й переслідував українців-самостійників по всій Європі та полонив 1716 року у Гамбурзі племінника гетьмана Мазепи Войнаровського, за що невдовзі й отримав високий чин генерал-прокурора), то начебто невинний історичний телесеріал «Бєдная Настя» про кохання простої дівчини з сином якогось там за рахунком російського імператора на початку 2000-х років ми «проковтнули» із задоволенням.
Та й справді, що нам ті царі й царики разом з їхніми імператрицями зробили – українці, нумо дружньо після перегляду відповідних серіалів встановлювати пам’ятники чужим і сумнівним героям! Сьогодні вже йдеться не лише про «одеську Катерину», а й «севастопольську», «сімферопольську» та «дніпропетровську». А мер Полтави Матковський на сторінках полтавських газет славить іншого царика Петра, який не лише переміг начебто «прозахідного» гетьмана Мазепу, а й довів до смерті у в’язниці «проросійського» гетьмана Полуботка. Та й досить пристойний, з огляду на телекартинку й вкладені в нього гроші, російський фільм «Слуга государєв» про доблесного царського вояку на провідному українському каналі «1+1» вчасно прокрутили. Ви думаєте, що основною сюжетною лінією у цьому фільмі було бажання розкрити вірність «долгу й отєчеству» головного героя та його військові пригоди, включно з участю у Полтавській баталії 1709 року? Та ні ж бо, тут все набагато простіше.
Наведемо одну «душещіпатєльную» мізансцену з щедро розрекламованого на вже згадуваному популярному телевізійному каналі фільму «Слуга государєв»: «солдати окупаційної шведської армії палять російські села, ґвалтують російських дівчат, вбивають російських мужиків». У вас це не викликає ніяких асоціацій й порівнянь? Отож бо й воно – «німецько-фашистські окупанти», одним словом. Ось лише шведи, хоча й чинили окремі безчинства у 1708-1709 роках (які завжди були притаманні усім арміям світу всіх часів при захопленні чужих територій), але головним чином це відбувалося на білоруських та українських землях. Та й то відбирання зголоднілими вояками Карла ХІІ під час тривалого походу продуктів у місцевих селян не зрівняти з російською тактикою «випаленої землі» (коли на глибину 50 км перед шведами спалювалися цілі села й містечка), яку застосував Петро І на території Білорусі й почав запроваджувати її в Україні. До речі, ця обставина поруч з іншими глибшими причинами, стала одним із поштовхів переходу гетьмана Мазепи на бік шведів.
Однією з сюжетних ліній фільму «Слуга государів» стали події навколо того, коли «невідомий та невловимий вершник у чорному переслідує головного героя, а потім виявляється дівчиною-полькою, яка хотіла вбити Петра І». Ну чим вже ті поляки не догодили сучасним російським сценаристам, адже вони разом з їхнім королем Августом ІІ так вірно служили Петру й всіляко допомагали йому під час Північної війни 1700-1721 років? Але найголовніше навіть не це ідеологічне навантаження, а те, що у цьому фільмі взагалі відсутня Україна як така! Ну хоч би традиційно якогось дурника-«хохльонка» вставили, або ж козачка-«прєдатєля» ввели в дію, не кажучи вже про самого «клятого Мазєпу». Немає! Добре, скажете – немає та й потому. І справді навіщо росіянам сваритися з нами, адже нас потихеньку хотіли втягнути до російської державної програми святкування 300-ї річниці Полтавської битви. А тому у фільмі присутня лише Полтава як назва віртуального міста, але аж ніяк не знаного центру Полтавського полку України-Гетьманщини, який здебільшого підтримав повстання Мазепи. У фільмі це таке собі безлике місто неозорої «Рассєї-матушкі», де всі говорять лише на «общепанятном», хоча при цьому шведи – шведською, а поляки – польською.
Але всілякі кіношні «слуги царів» – дрібниці порівняно з іншим. Поки поодинокі українські кінематографісти і телевізійники будуть волати у звичний спосіб – «того нема, цього нема, дайте, дайте!», вітчизняні політики – займатися виборами й політичними «розборками», а державні мужі як завжди думати про «хліб насущний», російська кіно- і телеіндустрія продовжує працювати на повну потужність. Сьогодні на замовлення Кремля зняли й прокрутили по всій Україні надзвичайно шовіністичний та ксенофобський фільм «Тарас Бульба», де українські козаки на чолі з гоголівським Тарасом Бульбою нещадно ріжуть своїх західних сусідів слов’ян-поляків й закликають літературною російською мовою до того,аби усім християнським світом правив російський цар. Проковтнули!
І скільки ще на нас чекає таких псевдоісторичних «блокбастерів»? Багато, адже сьогодні кремлівською владою історія імперського періоду розкручується як важливий елемент сучасної національної ідеї російського народу. Але хай би собі бавилися в «імперські ігри», але ж бо йдеться про масову «розкрутку» таких ідеологічно заангажованих і міфотворчих фільмів в Україні, включно з їхньою потужною рекламою, піар-виступами відомих акторів, газетними і журнальними публікаціями, показами у прайм-таймах на всіх провідних телеканалах і кінотеатрах нашої держави.
Можливо, воно й не погано, що ми будемо дивитися на власну історію через начебто новомодні, але зі старою імперською оправою російські окуляри. Все ж бо воно нічого, але проблеми викривлення національної історичної пам’яті призводять до того наших «забамбулених» чиновників, депутатів і пересічних громадян, що вже нормальним стає встановлення пам’ятників імператриці Катерині, яка закріпачила (тобто зробила рабами) населення 1/6 земної кулі або ж святкування (!?) 300-річчя Полтавської битви. Незважаючи на те, що у результаті тогочасних подій загинули тисячі українських козаків, міщан та селян, а Україна-Гетьманщина програла й почала перетворюватися на провінцію Російської імперії. Сьогодні мерія Полтави всіляко затягує встановлення пам’ятника гетьману Мазепі та б’є чергові поклони новоімперській Москві. Шкода, що за 18 років незалежності наші політики й державні мужі яких завгодно «кольорів» так і не спромоглися сформувати не те щоб елементарний національний інформаційний простір разом з виваженою Державною програмою гуманітарної політики, а ще й свідомо чи несвідомо підтримують підступні іноземні технології впливу на «колективний розум» громадян України.
Можна передбачити, що після перегляду телесеріалів про гламурне життя російських царів та карикатурно-пародійні витівки (той, хто як і автор, у свій час відслужив в лавах Радянської армії зрозуміє про що йдеться) героїв нескінченого телесеріалу «Солдати», «подвиги» персонажів російського «Спецназу» у Чечні або начебто невинні репліки тих же «слащавих» суворовців з «Кадетів», українці із задоволенням будуть дивитися нові «мильні опери» московських або санкт-петербурзьких режисерів про те як: війська імператриці Катерини ІІ знищують Запорозьку Січ, а козаки-січовики за це підносять їм хліб та сіль і лижуть одне місце російським воякам; армія Меншикова вирізує старих і малих жителів тогочасної «хохляцької» столиці Батурина, а Петро І особисто відсікає голови полоненим під Полтавою українським козакам гетьмана-«ізмєнніка» Мазепи й шведським солдатам короля Карла ХІІ.
Як співала Алла Пугачова, «толі єщьо будєт ой, йо-йой». При чому «ой, йо-йой» буде останнім звуком, який вичавлять із себе провідники нашої держави, коли зомбовані російською міфологічною візією своєї історії українці років через десять дружньо проголосують за входження до «Єдіного і Нєдєлімого». І не важливо, як це утворення буде називатися – СНГ, ЄЕП, Союз Росії, України та Білорусії (СРУБ) чи якось ще по-іншому, але головне «Єдіного». Тобто хитро, мудро й мистецько вправно об’єднаного на основі начебто універсальної для всіх східнослов’янських народів спільної історії у російсько-радянсько-імперському варіанті. Що, зокрема, відбувається через усвідомлення українцями історії сусіднього народу з основного і найбільш масового на сьогодні засобу інформаційної комунікації – телевізора.
Українці, шикуйтеся, будь ласка, до лав іноземної армії! Хто з підлітків, забажає нехай приміряє на себе однострій кадета-суворовця з погонами «СВУ». І навіщо комусь знати, що хоча Суворов й був непоганим полководцем, але перед тим як завоювати для своєї імперії пів-Європи жорстоко винищував українських козаків-гайдамаків у 1768 році та вирізав польське населення Варшави 1794 року. Українські юнаки ж нехай вдягають шапки-вушанки з двохголовим імперським орлом – майже вже рідним для них після перегляду названих телесеріалів поважним гербом сусідньої держави. А доросліші вусаті дяді нехай граються у «войнушкі-чеченушкі» та готують рамки у свої кабінети для портретів «а-ля Путін-Медведєв». Таких самих, які постійно вилупато й нав’язливо дивляться на нас із екранів телевізорів під час перегляду чисельних серій «Солдат», «Кадетів», «Ментів», «Спецназів» тощо.
Ну що, це я запитую тих політиків, чиновників, приватних володарів телеканалів і кінотеатрів, які зробили сучасну Україну інформаційно залежною державою: «Будєм служить єдінаму Атєчеству за царя-батюшку Пєтра і матушку Катєріну, за дєло Суворова-Лєніна-Сталіна-Путіна»? Мабуть, не будете, адже навіщо вам це. Тоді не вислужуйтесь, а справді служіть модерній Російській імперії, але тільки добре, як це колись робили Кочубеї, Безбородьки, Родзянки, Терещенки та інші наші історичні колаборанти. Можливо, тоді й ваші нащадки стануть придворними міністрами у Москві. Тільки ж бо заявіть про це відверто й так щоб, як кажуть, люди знали.
Ну добре, політики вже давно живуть своїм життям, але що ж робити з пересічним українцям? Нехай собі продовжують дивитися чужоземні історичні фільми, а захоплюючих національних кіно- і телесеріалів під передбачуваними назвами «Козаки», «Богунівці», «Гайдамаки», «Січові стрільці», «Вояки-повстанці», «Перемога під Конотопом», «Мазепа і Мотря», «Пригоди Орлика», «Останній бій студентів» тощо (повірте, що сюжетів для нормальних українських історичних кіно- і телестрічок з військово-пригодницьким, детективним та «любовним» сюжетами вистачає) нікому відзняти не дадуть, бо може північні сусіди образяться і нафтово-газовий «краник» перекриють… Та ж все одно колись перекриють і, до речі, не через поведінку наших гнучкошиєнків-толочків, а у зв’язку з тим, що природні ресурси землі вичерпаються.
Однак не переймайтеся, вихід із будь-якої ситуації завжди можна знайти. Було б елементарне бажання та політична воля. Наприклад, незважаючи на нерозуміння, спротив і нехотіння сучасних кочубеїв-табачників підтримати українське кіновиробництво, можна запропонувати нашому Народному (агов, ще не забули Майдан!) Президенту зібрати сучасних «грошових мішків» на нараду й висловити пропозицію скинутися на один-єдиний замовлений Україною, але зроблений іноземцями (бо після багатьох років простою наші сценаристи і режисери, на жаль, неспроможні продукувати конкурентноздатні картини світового рівня) професійний і хітовий історичний фільм. Так як це, наприклад, зробив Президент Казахстану Нурсалтан Назарбаєв, замовивши американцям та росіянам фільм «Кочівник», завдяки якому про його країну тепер не лише знають у всьому світі, а й багато казахів, нарешті, позбулося нав’язуваного їм впродовж багатьох років комплексу меншовартості.
Повірте, що за гроші наших провідних бізнесменів, підприємців, банкірів можна спокійно найняти голлівудських або ж російських режисерів і сценаристів (рівня Мела Гібсона, Стівена Кінга або ж Микити Михалкова) й зробити картину на зразок «Хороброго серця» чи «Кочівника», де б український Лицар на зразок шотландського чи казахського героїв захищав свій Народ й, отримуючи перемоги та зазнаючи поразок, хоробро бився за свою Батьківщину.
Тільки одним таким фільмом (орієнтовно назвемо такий проект «Лицар») було б досягнуто кілька результатів: по-перше, розпочався процес внутрішньої ментальної інтеграції громадян України; по-друге, ті українці, які ще з різних причин не пишаються своєю Вітчизною, позбулися культурної меншовартості; по-третє, це було поштовхом до започаткування якісно нового українського кінематографу на умовах світової конкуренції та ринку; по-четверте, певною мірою вилікувало нашу історичну національну пам’ять від хворобливого синдрому бажання дивитися серіали лише про чужих героїв; по-п’яте, і найголовніше, сприяє не віртуально-політичномим, а справжнім економічним (не дивуйтеся!) реформам, про які вже так довго говорять нам політики під час виборів. Адже є гарні приклади – США та Радянський Союз у ХХ столітті неодноразово виходили з багатьох економічних та політичних криз за допомогою кіноіндустрії.
Для тих, хто ще не знає, повідомляємо, що у результаті перегляду сучасного історичного фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном у головній ролі про боротьбу «шотландських козаків» з англійцями у XIV столітті (!) в Шотландії, нарешті, на початку ХХІ століття збудували приміщення для власного парламенту. Уявляєте, який ефект буде від перегляду українського історичного блокбастеру? Адже свою Верховну Раду ми вже давно маємо. То що, здолаємо кінематографічну руїну чи знову будемо перейматися хуторянством та насолоджуватися навіть не «милом», а такими собі міфологізованими «бульбашками» про вояків сусідньої армії? То коли ж на наші теле- і кіноекрани повернеться «украдене сонце» – наш український Герой-Лицар, який би міг скласти гідну конкуренцію персонажам набридливих та ідеологічно зашорених іноземних фільмів?
