Світочі: Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук МИКОЛА ГОГОЛЬ – НАЩАДОК УКРАЇНСЬКИХ ГЕТЬМАНІВ
Микола Васильович Гоголь завжди пишався своїм українським родоводом. Він неодноразово з великим пієтетом говорив, що належить до „старих національних” або ж „малоросійських старовинних і корінних фамілій”. Як відзначав сучасний московський гоголезнавець Юрій Барабаш, родовий патріотизм пробудив не тільки генеалогічну пам’ять письменника, але й став прологом до становлення історичної та національної пам’яті, які й визначили виразно його українську свідомість.
НАКАЗНИЙ ГЕТЬМАН ЄВСТАФІЙ ГОГОЛЬ
Микола Гоголь походив із старовинного шляхетсько-козацького роду, що з давніх часів проживав в Україні. Одним з яскравих його представників був Євстафій (Остап) Гоголь, який входив до козацької старшини Війська Запорозького за гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, а також сам перебував на посаді наказного гетьмана Правобережної України у 1675 - 1678 роках. Його довголітня державна, політична та військова діяльність розпочалася з вибухом Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII століття й була насичена подіями різного характеру.
Соратника Богдана Хмельницького, який протягом двадцяти семи років був полковником Війська Запорозького й останні п’ять років свого життя очолював козаів Правобережної України було поховано в Межигірському монастирі. Багато років по тому тут зберігалися два Євангелія (одне львівського видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні), подаровані Євстафієм Гоголем монастирю разом із срібними келихом, хрестом, кадильницею й чаркою. На обкладинці львівського Єванглія зроблено напис, що 3 квітня 1661 року полковник подільський Остап Гоголь купив цю книгу разом з дружиною Іриною, синами Прокопом і Іллею та дочкою Настасією і „придав [її] на вічні часи до храму”. Вже після смерті Є. Гоголя на Єванглії зявився ще один напис: „Літа 1679 місяця Генваря дня 3 погребен е[сть] в монастиры общежителном Межигорском Киевском, в церкві Гня Преображенія, в склепі благочестивій православний раб Божий Еустафій Гоголь, Гетман войска его Корол. М. Запорож.”. Сьогодні це дорогоцінне українське Євангліє зберігається в Краснодарській крайовій науковій бібліотеці Російської Федерації.
На відпущення своїх гріхів наказний гетьман також подарував на монастирські потреби коштовні церковні ризи, епітрахиль, аєр, гаптовані нарукавники та образ Богородиці в окладі з перлами. Окрім того, певний час тут знаходилися і його гетьманські клейноди – срібна булава, бунчук, корогва, а також шабля та військовий одяг. Символічним є те, що у Святодухівській церкві Спасо-Преображенського Межигірського монастиря портрет Євстафія Гоголя “в чорних з червоними травами рамах” знаходився поруч із зображенням самого Богдана Хмельницького.
До кінця XVIII століття тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, вже після смерті гетьмана. До нього було внесено такі імена: Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лукўян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Євстафій, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Євстафій, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Згідно з основними принципами складання таких синодиків, він починав запис з основоположників роду – тут Тимофій і Ганна. А далі поминалися їхні діти, діти їхніх дітей і т. д. Тут згадувалися сам Євстафій Гоголь, його дружина Ірина, сини Прокіп та Ілля, а також донька Настасія.
По-різному можна оцінювати діяльність Євстафія Гоголя на посаді наказного гетьмана від імені польського короля. Однак не підлягає сумніву факт, що він за допомогою прийняття різноманітних іноземних протекцій робив усе можливе для того, щоб не дати загинути козацькому державному устроєві на Правобережній Україні. Очевидно, що розуміння політичних прагнень гетьмана Івана Самойловича до об’єднання України під єдиним управлінням спричинило до визнання войовничим пращуром Миколи Гоголя політичної влади єдиного володаря гетьманської булави.
НАЩАДОК ПОЛКОВОДЦІВ ЛИЗОГУБІВ
Прадідом Миколи Гоголя по матері Марії Іванівні (у дівоцтві –Косяровській) був Семен (Симон) Семенович Лизогуб, який народився на переломі 1708 – 1709 років. Він був сином соратника гетьмана Данила Апостола бунчукового товариша Семена Юхимовича Лизогуба. Прадід Гоголя у 1720-х роках навчався у Києво-Могилянській академії й був високоосвіченою та дуже релігійною людиною. Сучасники зазначали, що він добре знав Святе Письмо, але бу схильним до містицизму. Незважаючи на те, що був дуже багатою як на свій час людиною, значну частину своїх статків віддавав на благодійні цілі, зокрема, підтримував навчання дітей із бідних родин.
Власне через родину Лизогубів Микола Гоголь і був нащадком українського гетьмана Івана Скоропадського. Адже Семен Семенович Лизогуб був рідним внуком цього володаря булави. Окрім того він був одружений з Ганною Танською – єдиною донькою перяславського полковника Василя Танського. Семен Лизогуб і Ганна Танська мали від шлюбу доньку Тетяну, яка одружилася з Опанасом Гоголем-Яновським й мали сина Василя – батька Миколи Гоголя.
Прапрадід по матері письменника був батько Семена Лизогуба Семен Юхимович. Він народився у 1689 році на Чернігівщинія у сім’ї чернігівського полковника Юхима Лизогуба та Любові Дорошенко – доньки гетьмана Петра Дорошенка. Отже, через родину Лизогубів Микола Гоголь був нащадком славетного українського гетьмана Дорошенка. Відомо, що у 1686 році разом з батьком, матірю, братами й сестрами Семен Юхимович Лизогуб їздив до Москви провідати свого рідного діда й опального козацького правителя Петра Дорошенка, який з 1676 року перебував там у почесному засланні.
Семен Юхимович також навчався у Києво-Могилянській академії й служив на Чернігівщині протягом 1715 – 1734 років бунчуковим товаришем. Був одружений з Іриною Скоропадською, донькою згадуваного вде лівобережного гетьмана Івана Скоропадського від його першої дружини. Остання походила з родини чернігівського полкового обозного Никифора Калиниченка. Таким чином Микола Гоголь був і нащадком гетьмана Скоропадського.
У 1725 році брав участь у Гілянському поході, а в 1727 році був у числі козацьких депутатів, посланих до Москви для відновлення гетьманату в Україні. У 1734 році в складі козацького корпусу свого дядька Якова Лизогуба брав участь у поході на Польщу, пов’язаному з втручанням Російської імперії в боротьбу за польський престол Речі Посполитої на боці Августа ІІІ. Під час цього походу він і загинув. Пращура Гоголя поховали з військовими почестями у монастирі св. Василія під Гродно. В Україні Семен Юхимович Лизогуб володів великими маєтностями, які нараховували близько 600 дворів. Мав трьох синів Семена, Івана та Василя. Останній був одружений з Мартою Василівною Кочубей, донькою полтавського полковника.
Рідним братом прапрадіда по матері Миколи Гоголя Семена Юхимовича був Яків Юхимович Лизогуб. Протягом останніх десятиліть XVII – початку XVIII століть почергово займав посади генерального хорунжого, генерального обозного, наказного гетьмана та чернігівського полковника. Він народився близько 1677 року на Чернігівщині. Був одружений з донькою переяславського полковника Івана Мировича Федорою. Брав участь у Великій Північній війні 1700 – 1721 років. Під час російсько-турецької війни 1710 – 1711 років Яків Лизогуб очолював українське військо, яке розбило на південно-східних землях України татарську орду й визволив з полону близько трьох тисяч українців.
Протягом 1715 – 1716 років далекий родич Гоголя виконував обов’язки наказного стародубського полковника. Після ув’язнення в Петропавлівській фортеці в Петербурзі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1723 році разом з групою старшин добивався обрання нового гетьмана і збереження автономних прав України-Гетьманщини. Разом з генеральним осавулом В. Жураківським був арештований як однодумець гетьмана П. Полуботка й до смерті царя Петра І перебував в ув’язненні. Після обрання гетьманом Данила Апостола Яків Лизогуб став генеральним обозним. Протягом 1733 – 1734 років був наказним гетьманом і командував козацьким військом у поході на Польщу, під час яких завойовував Варшаву, Гданськ та інші польські міста. Пізніше брав участь у російсько-турецькій війні 1734 – 1739 років, де, зокрема, відзначився в поході на Очаків.
Яків Лизогуб був серед групи генеральних старшин, які восени 1745 року добивалися відновлення гетьманського уряду й зустрічається з імператрицею Єлизаветою Петрівною. Після трьохрічного перебування у Петербурзі захворів і отримав параліч. Помер 24 січня 1749 року й похований в Олександрівсько-Невській лаврі. За ініціативи та часткового авторства далекого пращура Миколи Гоголя складено т. зв. Лизогубівський літопис, що охоплював події з 1506 до 1737 років і в якому провідною ідеєю проходила думка збереження державної автономії України-Гетьманщини.
Одним із найвідоміших прадідів Миколи Гоголя у третьому поколінні був генеральний бунчужний та полковник Чернігівського полку Юхим Лизогуб. Він відзначився як видатний український полководець під час Великої Північної війни 1700 – 1721 років. Спочатку він очолював українських козаків, що здійснили похід до Прибалтики й допомагали московським стрільцям воювати там зі шведами. У 1702 році саме полковник Юхим Лизогуб на чолі своїх підрозділів допоміг російському царю Петру І відвоювати у шведського короля Карла ХІІ землі у гирлі Неви, де згодом був заснований Петербург.
Батько Юхима й інший гоголівський прадід у четвертому поколінні наказний гетьман та чернігівський полковник Яків Кіндратович Лизогуб (1620 – 1998) відзначився тим, що допоміг російському царю Петру І отримати одну з найбільших військових перемог у XVII столітті – вигнати турків з Азовської фортеці у 1696 році. Відомо, що під час багатьох штурмів Азова саме 14 тисяч українських козаків під керівництвом наказного гетьмана Якова Лизогуба зуміли допомогти союзницькій московській армії перемогти багаточисельний гарнізон Османської імперії.
ТАНСЬКІ, ПАЛІЇ ТА ЗАБІЛИ – ПРАЩУРИ МИКОЛИ ГОГОЛЯ
Поряд з представниками заслуженого козацько-старшинського роду Лизогубів великий внесок до генетичного коду Миколи Гоголя зробив і рід Танських. Прабабою письменника була Ганна Василівна Танська, дружина згадуваного вище Семена Семеновича Лизогуба. Від шлюбу Ганни Танської й Семена Лизогуба народилася Тетяна Семенівна Лизогуб, яка пізніше стала дружиною Опанаса Дем’яновича Гоголя-Яновського, а, отже – рідною бабою Миколи Гоголя. Про її вплив на виховання майбутнього письменника розповімо у наступних розділах книги, а зараз зупинимося на висвітленні життєписів козацьких старшин Танських.
Прапрадідом Гоголя був дід Тетяни Семенівни по материнській лінії Василь Михайлович Танський. Його родовід веде свій початок з „волоської землі”, тобто територій сучасних Румунії та Молдавії. Василь Танський на чолі підрозділу козаків-„волохів” брав активну участь у Великій Північній війні 1700 – 1721 років. За бойові заслуги у цій війні 3 грудня 1715 року отримав універсал від лівобережного гетьмана Івана Скоропадського на володіння селом Озеряни Басанської сотні Переяславського полку. Окрім того, в 1722 році йому була надана царська „жалувана грамота” на володіння містечком Мурафа з усіма навколишніми селами та угіддями. У 1726 – 1728 роках був полковником Переяславського полку. За відмову брати участь у військових походах армії Російської імперії 1734 року та постійні скарги з боку місевих сотників був зарештований за наказом імператриці Анни Іоанівни і засланий до Сибіру. Тоді ж у нього на користь родини Забіл було відібрано й надане йому раніше село Озеряни. У засланні Василь Танський перебував на поселенні Ілимськ поблизу Тобольська з 1734 до 1742 року. Після поверненння з Сибіру йому за царським указом гоголівському пращуру надають містечко Яготин, села Келеберда і Решітки з угіддями. 20 січня 1763 року Василь Танський помер у віці близько 85 років. Згідно із заповітом він передав своїй доньці Ганні та її чоловіку Семену Лизогубу містечко Мурафа та кілька угідь і хуторів, в т. ч. й хутір Купчин. Хутір Купчин або Купчинський став згодом на довгий час вотчиною Яновських-Гоголів, а через деякий час отримав назву Яновщина.
Василь Танський був сином Михайла Антоновича Танського, про якого в історичних джерелах збереглося не так багато свідчень. Однак знаємо, що по лінії матері він був онуком знаменитого козацького ватажка - білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія. Відомо, що донька Семена Палія та його дружини Феодосії Катерина Семенівна Палій у свій час одружилася із засновником козацько-старшинського роду Танських – довголітнім полковником Київського полку Антоном Танським. Отже, через Танських Микола Гоголь мав серед своїх пращурів і родину Паліїв (Гурків).
Рідним братом Михайла був Йосип (Осип) Антонович Танський, який народився близько 1706 року в родині київського полковника Антона Михайловича Танського. З 1737 року був поручиком Молдавського гусарського полку, з 1742 року – капітан у відставці. У 1754 році купив великі земельні маєтності у свого 92-річного дядька, колишнього переяславського полковника Василя Танського. Йосип був одружений з донькою бунчукового товариша Андрія Андрійовича Дуніна-Борковського Ганною. У них було п’ятеро синів – два Василі, Іван. Антон і Семен. Сім’я Йосипа Танського проживала у Києві. Документи засвідчують, що їхній будинок у Києві дістався в спадок Івану, який у 1788 – 1791 роках був засідателем 1-го департаменту Київського верхнього земського суду. Помер Йосип Танський близько 1768 року.
У Михайла та Йосипа був ще один брат Іван (роки життя: бл. 1706 – до 1762 рр.). Він навчався у Києво-Могилянській академії. Потім виконував обов’язки бунчукового товариша. Жив у Києві на Подолі в парафії церкви Миколи Притиска. У будинку Івана Танського протягом довгого часу зберігався портрет його бабусі Феодосії Палій, на якій вона була зображена разом з своїми онуками.
Окрім Лизогубів і Танських рід Гоголів-Яновських був споріднений із знаною козацькою династією Забіл. Прапрабабою Миколи Гоголя була Ганна Степанівна Забіла – донька генерального хорунжого і ніжинського полковника Степана Забіли, а також внучка генерального обозного Петра Забіли. У першому шлюбі Ганна Забіла була за Федором Биковичем, а після його смерті стала другою дружиною Василя Михайловича Танського.
На сьогодні відомі окремі біографічні дані про 17 представників козацько-старшинської фамілії Забіл. Серед них Степан Петрович Забіла, що протягом 1674 – 1678 року був борзненським сотником Ніжинського полку України-Гетьманщини, а потім генеральним хорунжим (1678 – 1683) і ніжинським полковником (1687 – 1694). У 1678 році Степан Забіла на чолі своєї сотні відзначився у битвах з турками за козацьку столицю Чигирин. Відомо й про те, що у 1687 році Степан Забіла він був не тільки учасником змови проти Івана Самойловича, але й одним з претендентів на гетьманство поряд з Іваном Мазепою.
Братом Степана Петровича був Іван Забіла (роки життя: 1665 – 1703 рр.). У 1693 році він виступав як знатний військовий товариш. Володів великими маєтностями, які перейшли йому у спадок від батька. Його донька була одружена з гадяцьким полковником Григорієм Граб’янкою, відомим козацьким літописцем. Окрім того Іван Забіла мав сина Івана. Іван Іванович перебував на посадах бунчукового товариша і хорунжого Генеральної артилерії України-Гетьманщини. Серед козацької старшини вирізнявся тим, що мав велику як на той час бібліотеку, а в середині ХVІІІ століття уклав генеалогічні нотатки про свій родовід та залишшив невеликі історичні записи.
Звичайно, що набільш колоритною фігурою у цьому генеалогічному ряду є один із засновників роду Петро Михайлович Забіла, який прожив 109 років. Він народився далекого 1580 року. До середини ХVІІ століття був королівським адміністратором у Борзні, реєстровим козаком Борзнянської сотні Ніжинського полку. Активний учасник Національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Виконував важливі доручення Хмельницького й був учасником українського посольства до Москви у 1654 році. Перебував на посаді сотника Борзнянської сотні Ніжинського полку у 1654 – 1661 роках, згодом - генеральний суддя (1663 – 1669 рр.) та генеральний обозний (1669 – 1687 рр.). У 1665 році входив до складу українського посольства до Москви на чолі з лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким. Петро Забіла був одним із організаторів і учасників старшинської змови проти гетьмана Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) у 1672 році. Сподвижник гетьманів Богдана Хмельницького і далекий пращур Миколи Гоголя помер 1689 року і похований у Рихлівському Пустинно-Микільському монастирі.
Можна сказати й про те, що Микола Гоголь також був і нащадком гетьмана Івана Мазепи. Адже Степан Трощинський, який був прапрадідом Дмитра Трощинського, рідного дядька матері Гоголя, приходився племінником гетьману Івану Мазепі. Вперше він згадується у джерелах за 1687 рік, коли за дорученням гетьмана відвозить подарунки князю Голіцину до Москви. Протягом 1690 – 1697 років Степан Трощинський займав посаду коменданта Гадяцького замку, в 1697 – 1704 роках – полковий обозний Гадяцького полку, а в 1704 – 1708 роках – полковник того ж полку. Неодноразово виконував доручення свого дядька й перебував з дипломатичними місіями у Московській державі, Речі Посполитій та Кримському ханстві. Був репресований і відсторений від урядів за підтримку Мазепинського повстання 1708 – 1709 років. Степан Трощинський був одружений з донькою охотницького полковника Іллі Новицького Марією. Помер на засланні до 1716 року.
ДІД ПИСЬМЕННИКА–КОЗАЦЬКИЙ КАНЦЕЛЯРИСТ
Рідний дід Миколи Васильовича Гоголя Опанас Дем’янович народився у 1738 році в селі Кононівка другої Лубенської сотні Лубенського полку (тепер – Лубенського району Полтавської області) на Полтавшині. Походив він з родини місцевого священника отця Дем’яна Яновського. Знаємо також, що батьком Дем’яна був також священик на ім’я Іван. Однак він не був корінним жителем Лубенщини, а потрапив до Лівобережної України з Правобережжя під час т. зв. великих згонів, які проводив протягом 1679 – 1681 років лівобережний гетьман Іван Самойлович аби не дати туркам вільно почувати себе на українських землях „з правого берега” Дніпра.
Як відомо, Правобережна Україна довгий час перебувала під владою Польщі, а тому серед місцевого люду поширювалися й польські відповідники українських імен. Так Іван став Яном, а потім його син назвався Яновським. Батьком Івана був козак одного з правобережних полків Яків. Поки що не вдалося встановити, яке родинне відношення козак Яків мав до подільського полковника і наказного гетьмана Євстафія Гоголя. Можливо, що вони були рідними чи двоюрідними братами. Якби там не було, але прадід Миколи Васильовича Гоголя Дем’ян Іванович Яновський народився в лубенській Кононівці наприкінці ХVІІ століття в родині Івана Яковича Яновського – вікарного священника лубенської Свято-Троїцької церкви (з 1695 р.), а потім священника Успенської церкви. На жаль, подробиці життя та діяльності Якова, так само як Івана і Дем’яна Яновських залишилися поза увагою тогочасних літописців.
Відомо, що після повстання проти російської влади гетьмана Івана Мазепи у 1708 – 1709 році відбувався процес поступової ліквідації ранньомодерної Української держави - Гетьманщини та її інтеграції до Російської імперії. Цей процес відбувався у двох зустрічних напрямках: переходу українців на службу в імперські установи Києва, Москви та Петербургу і переселення на українські етнічні землі російських чиновників, офіцерів, поміщиків, купців, ремісників і селян, священиків, а також поширення на її територію загальноімперських владних установ. Цікаво, що ці зміни охопили практично всі сфери суспільного життя, а Україна неухильно ставала однією з найбільших провінцій Російської імперії.
За „Маніфестом про вільності дворянства” 1762 року та „Жалуваною грамотою дворянству” 1785 року більша частина українських козацько-старшинських родин хоча й набувала статусу російського дворянства, але таким чином лише підтверджувала ті права якими давно вже користувалася. До таких „прав і вольностей” належали: доступ до державних посад, станове самоврядування, виборність, судовий імунітет, право на землеволодіння та володіння селянами, а також інші станові привілеї. І хоча, починаючи від Мазепинського повстання, козацька верхівка опиралася насадженню імперського державного та соціально-правового устрою (посольство гетьмана Павла Полуботка до Петербургу 1721 р., „накази” козацьких старшин під час дії Уложенної комісії середини XVIII століття, виступи українських представників на Законодавчій комісії 1768 року в Петербурзі, повстання „пікінерів” 1770-х років, місія Капніста до Берліну 1791 року та ін.), численні політичні акції тогочасної української еліти завершилися із кінцем процесу надання багатьом козацьким старшининам прав дворянства в межах Російської імперії.
Політика царського уряду розколола тогочасну українську еліту на т. зв. автономістів, які мріяли про відновлення старих порядків і виступали під гаслами історичного легітимізму, та інтеграціоністів, котрі не бачили для України іншої перспективи, ніж повне злиття з імперією. Навіть найбільші тогочасні українські патріоти не прагнули протиставити Україну Росії, а навпаки намагалися довести приналежність своєї батьківщини до неї. „Знаю, что ты Россия, да и я так зовусь” – писав у своїй поемі про українсько-російські взаємини середини XVIII століття поет Семен Дівович. Так само з гордістю називали українську землю „Росією” Григорій Полетика, Петро Симоновський та інші українські чільні інтелектуали другої половини XVIII століття.
У такий непростий для України час розпочинав своє життя дід Миколи Гоголя Опанас Дем’янович. Початкову освіту він здобув в одній із початкових шкіл Лубенщини, а потім навчався у знаменитій Києво-Могилянській академії, яку закінчив 1756 року. Під час навчання він виявив неабиякі здібності до іноземних мов, а тому вже в 1757 році став перекладачем у Генеральній військовій кнцелярії Українського гетьманату.
Посада канцеляриста ще з часів гетьмана Богдана Хмельницького була досить високою у тогочасній посадовій ієрархії козацької держави. Звичайно, що як і скрізь, канцелярські чиновники займалися суто бюрократичною роботою - складали універсали та листи, провадили діловодство, слідкували за архівом, вели записи та обрахунки та переймалися іншими справами. На той час вітчизняні “бюрократи” ще мали велике “навантаження” - обов’язок перебувати у складі дипломатичних посольств та виконання певних функцій під час різноманітних офіційних заходів. А для цього потрібно було бути не тільки освіченим й вміти читати і писати, але й вільно володіти декількома мовами, знати дипломатичний етикет і звичаї багатьох країн світу. Як свідчив документ Опанас Гоголь-Яновський „грамоті читати і писати по російськи, по латині, німецьки і грецькому уміє”.
Посада і звання військового канцеляриста була однією з перших сходинок службової кар’єри вихідців із козацької старшини, зокрема і Опанаса Гоголя-Яновського. Як правило на такі посади брали освічених юнаків після закінчення Київської академії, які знали кілька мов, логіку, математику тощо. У канцелярії вони удосконалювали свій фаховий рівень, набували практичні знання в юриспунденції, „камеральних наук”, військової теорії, оскільки їм доводилося не лише вести діловодство, а й брати участь у вирішенні господарських, адміністративних, дипломатичних справ.
У 1768 році розпочинається чергова війна між Російською та Османською імперією, в якій бере участь і військовий перекладач Опанас Гоголь-Яновський. Дід Миколи Гоголя особливо відзначився під час Кримського походу 1770 року, коли до рук брав не лише писарське перо, але й шаблю та рушницю.
З 7 серпня 1781 року Опанас Гоголь-Яновський отримав звання бунчукового товариша Війська Запорозького, що за своїм статусом прирівнювався до генеральної старшини та полковника України-Гетьманщини. Бунчукові товариші утворювали таку собі вибрану гвардію гетьмана. Спочатку бунчукові товариші під час військових походів знаходилися під керівництвом генерального бунчужного, а їхнім обов’язком було збереження і захист гетьманського бунчука. Пізніше, з часів гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи, cаме з бунчукового товариства вибиралися і назначалися полковники та генеральна старшина Українського гетьманату.
Бунчукові товариші набиралися головним чином із представників заслужених козацько-старшинських родин й проживали на території своїх полків, тобто по всій Україні. У мирний час вони виступали дорадниками гетьмана з різних питань державного життя й залучалися до проведення різних комісій. Після скасування гетьманства у 1764 року уряд бунчукового товариша перестав існувати у формі посади й перетворився лише на почесний титул, який надавався за певні заслуги.
З 7 червня 1782 року дід Миколи Гоголя Опанас Дем’янович зайняв посаду полкового писаря й очолив канцелярію Миргородського полку. Про те наскільки вагомою у ті часи посада полковоря писаря свідчила, наприклад, стрімка карєра майбутнього родича Гоголів-Яновських Дмитра Трощинського. У 1773 році він був полковим писарем сусіднього Гадяцького полку, а через декілька років займав посаду статс-секретаря імператриці Катерини ІІ.
Восени 1792 року колишній полковий писар і бунчуковий товариш Опанас Гоголь-Яновський отримав грамоту на дворянство наступного змісту: „Киевской губернии от губернского предводителя дворянства и уездных дворянских депутатов, собранных для составления дворянской родословной книги, данная секунд-майору, Афанасию Демьяновичу Гоголю-Яновскому. Рассмотрев на основании всемилостивейше пожалованной от ее императорского величества в 1785 году апреля 21 дня дворянству грамоты, предьявленные от него гоголя-Яновского о дворянском его достоинстве доказательства, признали оные согласными с предписанными на то правилами, в следствии которых по силе семдесят седьмой статьи обьявленной грамоты, он и род внесен в дворянскую родословную Киевской губернии книгу, в первую ее часть. Во свидетельство чего мы, губернский предводитель дворянства и депутаты, во исполнение Ее Императорского Величества снизволения, дали ему сию грамоту за подписанием нашим, утвердив оную печатью дворянского собрания Киевской губернии. Октября 15 числа, 1792 года”. З 1792 по 1798 рік український дворянини Опанас Гоголь-Яновський виступає вже як секунд-майор у військовій ієрархії російської армії. Одночасно з державною військовою службою він працював домашнім учителем у родинах козацьких старшин та дворянства.
Ще у 1776 році Опанас Дем’янович обвінчався з Тетяною Лизогуб, донькою бунчукового товариша Семена Лизогуба, яка була онукою переяславського полковника Василя Танського. Спочатку дід і баба Миколи Гоголя не були заможнимм й мали всього п’ять селян, які проживали в Кононівці на Лубенщині. Однак за заповітами 1776 та 1781 років Тетяна Гоголь-Яновська (Лизогуб) отримала частину маєтків, пожалуваних ще 1757 року Василю Танському. Вони знаходилися в сотенних містечках Бубнове та Ліпляве, а також селах Келеберда і Решітки Ліплявської сотні Переяславського полку. У 1784 році батько Тетяни Семен Лизогуб подарував їй та онуку Василю хутір Купчин (Купчинський) на землях Шишацької сотні Миргородського полку та інші населені пункти з чималими земельними угіддями. Пізніше невеличкий хутір Купчин став називатися Яновщиною, за прізвищем Опанаса Дем’яновича, а через деякий час Васильківкою – за ім’ям його сина і батька Миколи Гоголя Василя Опанасовича. Тут і пройшли дитячі роки майбутнього письменника.
Під час роботи у Генеральній військовій канцелярії Опанас Дем’янович віднайшов важливий документ про, який засвідчував родинні зв’язки Яновських із соратником Богдана Хмельницького, подільським полковником Євстафієм Гоголем. Відтоді військовий канцелярист Опанас Яновський став писатися Гоголем-Яновським. Це прізвище став носити і його син Василь Опанасович, а їхній знаменитий нащадок став писатися вже тільки Гоголем.
Дослідники творчості Миколи Гоголя переконливо стверджують, що ім’я оповідача у „Вечорах на хуторі поблизу Диканьки” нагадує про діда Опанаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Так само і герой іншої повісті „Старосвітські поміщики” звався Афанасієм, тобто Опанасом. Дітям літературного героя Тараса Бульби Микола Васильович дав імена взяті ним із збереженої дідом королівської грамоти Яна ІІІ Собеського за 1674 рік – Остап і Андрій. Посилання на діда, який стояв на сторожі козацьких вольностей наприкінці існування України-Гетьманщини, а також розказані ним бувальщини з козацького минулого зустрічаємо і у гоголівських „Вечорі проти Івана Купала”, „Пропалій грамоті”, а також „Зачарованому місці”.
* * *
Отже, серед предків всесвітньовідомого письменника надибуємо не лише войовничого сподвижника Богдана Хмельницького довголітнього подільського полковника, а потім і гетьмана правобережної частини України Євстафія Гоголя, але й таких відомих володарів гетьманської булави як Петро Дорошенко, Іван Мазепа та Іван Скоропадський. Представники заслуженого козацького роду Гоголів-Яновських також свого часу поріднилися з нащадками відомих українських козацько-старшинських „фамілій” України-Гетьманщини Лизогубів, Паліїв, Забіл, Трощинських, Косяровських і Танських.
