Особистоті: Сергій ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ УНР І ГОЛОВНИЙ ОТАМАН СИМОН ПЕТЛЮРА
Одним з найвизначніших діячів доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917 – 1921 років є Голова Директорії Української Народної Республіки і Головний Отаман Республіканського війська Симон Васильович Петлюра. Народився він 10 (22 н. ст.) травня 1879 року у Полтаві на вулиці Загородній, будинок 20. Родинне коріння Петлюр – реєстрові козаки, з одного боку, з другого – православні священнослужителі.
Навчався у Полтавській духовній семінарії. Там він зробив перші кроки своєї політичної діяльності, за що у 1901 року його виключили зі старшого 6-го класу семінарії.
Рятуючись від неминучого арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку давав приватні уроки в Катеринодарі, а потім працював асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії Наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва.
Продовжуючи революційну діяльність, організував у Катеринодарі осередок РУП – Чорноморську вільну громаду. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала антиурядові листівки. Зрештою, ця діяльність призвела його до першого арешту у грудні 1903 року.
Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Він формується у дедалі впливовішу постать українського підпілля, заслуговує велику довіру лідерів РУП. Влада організовує на нього загальноімперський розшук.
Восени 1904 року Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працював співредактором рупівських часописів “Селянин” і “Праця”, встановив контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем, що сприяло поглибленню його суспільно-політичних і наукових інтересів.
Амністія 1905 року дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він брав участь у ІІ з’їзді РУП. З розколом РУП на цьому з’їзді і створенням Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра став членом її Центрального Комітету. У січні 1906 року за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП “Вільна Україна”. Однак уже в липні знову повертається до Києва, де за рекомендацією М. Грушевського працював секретарем редакції газети “Рада”, що видавалася Радикально-Демократичною партією, згодом в часописі “Україна”, а від 1907 року – у легальному часописі УСДРП “Слово”.
Петлюра стає на той час уже достатньо відомим журналістом і літератором. Це переконливо доводить його обширна публіцистична та літературна спадщина. У різних виданнях ним надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ в житті тогочасної України.
У 1911 році С. Петлюра переїхав до Москви, одружившись з Ольгою Більською. Там він працював бухгалтером у страховій компанії, водночас, на громадських засадах, від 1 січня 1912 року і до 1914 року редагував журнал “Украинская жизнь”, що фактично був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії.
Під час першої світової війни, на початку 1916 року, С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. Там йому довелося чимало спілкуватися із солдатськими масами, пройнятися їхніми настроями, вдалося завоювати популярність серед військових. Авторитет і повага серед солдатів та громадська активність Петлюри, висунули його до керівництва українським військовим рухом. У квітні 1917 року він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду Західного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. А з обранням на Першому військовому з’їзді головою Українського Генерального Військового Комітету (УГВК), він вийшов на сцену великої української політики. Тоді ж, як голову УГВК, його було кооптовано до складу Центральної Ради.
Вже від Першого військового з’їзду Петлюра прийшов до усвідомлення необхідності розбудови українського війська. Керуючись рішеннями з’їзду, він повністю включається у справу українізації війська, що загалом було досить складною і відповідальною справою, стала засобом привернення збройної сили на бік української революції. Вона і стала основним змістом його діяльності упродовж всього 1917 року.
У процесі українізації створено передумови для формування на основі дислокованих на Україні частин російської армії українського війська, які фактично перетворювалися на національно-територіальні і стали основою національної збройної сили.
Сучасний відомий історик С. Кульчицький обґрунтовано вважає, що “український рух у військах завдяки терплячій роботі С. Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронті” [6, 9].
С. Петлюра вважав за необхідне повністю зберігати за Центральною Радою – як єдиною загальнонаціональною установою – контроль за військовим будівництвом, не допустити можливих передчасних збройних конфліктів з Росією, до яких Україна не була підготовлена.
Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного козацтва, яке ще з березня 1917 року почало самочинно організовуватися як самооборонна організація. На цю тему 8 вересня він робив доповідь на засіданні Генерального Секретаріату, а 22 вересня виступив із законопроектом про Вільне козацтво. 21 листопада за сприяння Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати у розпорядженні місцевого самоврядування і мало бути “твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства” [11].
31 жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра. На відміну від інших лідерів української революції, він зрозумів, що російські політичні течії є противниками самостійності України. В. Кедровський стверджував: “С. Петлюра ясно бачив, що Україні неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Відповідно до цього й вироблялися всі плани нашої праці для створення української армії” [4, 218].
Позаяк Петлюра розумів, що без армії держава не забезпечить собі існування, то впродовж відтинку листопада-грудня 1917 року докладав зусиль щоб постала реальна національна військова сила.
Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Його заходами у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцнюється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ, здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів, започатковано Український Генеральний Штаб.
У ніч з 29 на 30 листопада виключно за ініціативою і під керівництвом Петлюри у Києві блискуче була проведена акція повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків, що мали намір підняти загальне повстання проти Центральної Ради. Важко уявити, яким кровопролиттям і якими наслідками могло обернутися для Києва і взагалі для української революції більшовицьке повстання, коли б воно не було так успішно і безкровно зірване.
Найважливішу роль у планах розгрому Центральної Ради більшовицький Раднарком відводив збільшовиченим фронтовим частинам. Петлюра звернувся з відозвою до українського війська, в якій закликав українських вояків “стояти на сторожі прав Української республіки, боротися з погромами, грабіжниками, не давати ворожому нам військові переїздити по залізниці” [7]. При погодженні з Радою Вільного Козацтва Петлюра видав наказ про мобілізацію вільного козацтва по всій Україні [8].
Важливим заходом оборонного характеру став наказ Петлюри про нечинність наказів більшовицьких армійських Воєнно-революційних комітетів на території УНР. Тут чи не вперше від імені високопоставленої офіційної особи вказувалося, на тимчасовий статус перебування російських військ на території України, а отже, і перспективу їхнього цілковитого виведення, як чужоземних, за її межі [5].
За безпосередньою участю Петлюри позитивно вирішилося клопотання полонених українських січових стрільців зорганізуватися в окрему військову частину, чим було покладено початок бойовій формації – Куреню Січових Стрільців – під командуванням Євгена Коновальця.
Таким чином, саме завдяки зусиллям Петлюри, вдалося створити національні збройні формування, які постали наприкінці 1917 року як реальна військова сила і були здатні протистояти більшовицькій агресії. Чисельність українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тис. чоловік, з них 180 тис. в українізованих частинах на фронті, 150 тис. в тилових гарнізонах і 60 тис. в загонах Вільного козацтва [17].
С. Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Однак керівництво Центральної Ради не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Розходження Петлюри з лідерами Центральної Ради все більше поглиблювались. Повний політичного розчарування, 18 грудня він покидає урядовий пост.
Проте, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом і від справи захисту батьківщини. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин – Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв домінуючу роль в обороні Києва.
У лютому 1918 року Петлюра спричинився до справи перегрупування військ на Волині і Поділлі та переходу їх у наступ. Наступ здійснювали виключно українські війська, без безпосередньої участі німецьких і австро-угорських військ, які знаходилися у другому ешелоні. Хоч Петлюра офіційно не належав до вищого керівництва, наступ вівся під його іменем, що говорить про його високий авторитет у війську.
В ніч на 1 березня 1918 р. українські частини першими вступили до Києва. Проте для С. Петлюри повернення до Києва було затьмарене присутністю союзників-німців. На вимогу німецького командування, яке вбачало у Петлюрі для себе небезпеку, його було відсторонено від війська. Людина державного мислення і конкретної дії, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ проти німців.
Після державного перевороту 29 квітня 1918 року Петлюра не сприйняв маріонеткового врядування гетьмана П. Скоропадського і
вдався до протесту, а згодом – до безкомпромісної збройної боротьби. Він, як і переважна більшість лідерів українського визвольного руху, беззастережно вважав режим П. Скоропадського антинародним і контрреволюційним.
На третій день після гетьманського перевороту з наказу Скоропадського Петлюра був заарештований за звинувачуваченнями у зв’язках з представниками Антанти, але невдовзі його звільнили.
На губернському земському з’їзді Київщини Петлюра був обраний головою Київської Народної Земської Управи як органу місцевого самоврядування. Пізніше, на з’їзді представників земств України його обирають головою Всеукраїнської Спілки Земств.
На цій посаді Петлюра веде активне і широке листування із земствами, різними установами і організаціями, надсилає відозви-протести до Скоропадського та до німецького уряду проти політики німців на Україні.
Політична активність та протести Петлюри викликали гнів гетьмана Скоропадського і 27 липня 1918 року він був заарештований. При допомозі приятелів М. Славінського, П. Стебницького, О. Лотоцького та на клопотання перед гетьманом міністра юстиції А. Вязлова після чотиримісячного ув’язнення 12 листопада його було звільнено.
14 листопада 1918 року було сформовано Директорію – орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату. До її складу обрано Петлюру. У складі Директорії він фактично стояв на чолі збройної сили, перед якою постало завдання оборони країни від численних ворогів.
Петлюра формує Головнокомандування Республіканськими військами, створює Головну Ставку військ Директорії УНР. Саме Петлюра прийняв рішення дати бій під Мотовилівкою загоном силою в 600 осіб проти кількатисячного гетьманського війська, що свідчить про його відвагу, рішучість та переконання підняти широкі народні маси на повстання. Повстання за кілька днів охопило всю Україну і у результаті було повалено Гетьманат. Завдяки державницькому чину С. Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу – Українська Народна Республіка.
Коли згодом, втративши будь-яку надію на успіх подальшої боротьби, зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та розпочався “великий ісход” української інтелігенції за кордон, Петлюра прийняв принципово інше рішення. 11 лютого 1919 року він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: “Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. Партії” [15, 228].
Від цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби. Треба було скріплювати владу, встановлювати спокій усередині і обороняти державу ззовні; пекучою була проблема формування і зміцнення армії, розбудови державного апарату тощо. У подальшому внутрішні суперечності між українськими силами, які вели до хаосу в державному управлінні, складність ситуації на фронті та необхідність централізованого управління бойовими діями спонукали Петлюру вжити заходів до концентрації влади у своїх руках. Директорія на засіданні 9 травня 1919 р. ухвалила постанову наступного змісту: “За виходом зі складу Директорії Голови Директорії Володимира Кириловича Винниченка, обрати Головою Директорії Члена Директорії, Головного Отамана Українських Республіканських Військ Симона Васильовича Петлюру” [1].
С. Петлюра відіграв вирішальну роль у найскладніші періоди боротьби 1919 р., проявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції. Оцінюючи таку непохитність Петлюри, його сучасник, професор права А. Яковлів писав, що “необхідно з подивом зазначити і належно оцінити твердість і відданість Петлюри інтересам держави серед хаосу думок, порад, фантастичних проектів реконструкції влади, взаємних обвинувачень, боягузтв, зрад і т. д.” [18, 9]. Зважмо, що йдеться про поведінку особи на тлі і в умовах війни.
Саме цей період його діяльності підданий тавруванням ярликами узурпатора державної влади, диктатора тощо. Тому слід наголосити, що його влада не була узурпована чи захоплена насильницьким способом від когось іншого, а перейнята легітимним демократичним шляхом. Легальний титул верховної влади був покладений на Директорію Трудовим Конгресом, який виражав волю народу. Петлюра волів дотримуватися засад Трудового Конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади, ним започаткованої.
Найбільше своїх сил і енергії С. Петлюра віддавав армії, яка відіграла визначальну роль у боротьбі за державність. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 року примушували главу держави і Головного Отамана військ УНР зосереджувати найбільше уваги вирішенню проблем оборони, розбудови армії, організації збройної боротьби.
Генерал-хорунжий В. Сальський справедливо зазначав, що “Петлюра був одним з джерел моральної сили, завдячуючи котрій наша Армія була в стані вдержатись в остільки тяжких, прикладу яких не знаходимо в історії, умовинах. Все це тому, що Петлюра посідав велику таємницю влади над людьми, таємницю володіння масами. Про нього можна сказати, що душу і серце Армії тримав у своїй руці, як рівно ж сам він був і душею і серцем своєї армії… Бувало не раз, що опрацьована під його впливом якась операційна думка, здавалася не до виконання, але тверда і незломна віра вождя в остаточний її успіх, якась стихійна впертість, стремління боротись й боротись, – підсичували слабнущу енергію командирів і допроводжували до пожаданих наслідків” [12].
Генерал-хорунжий М. Капустянський виславлював думку, що “нікого за цей час могутнішого не виявилося йому на заміну, бо такого й не було… Петлюра – людина нестримної енергії, ентузіаст, вірить, хоч деколи тільки інтуїтивно, й вливає свою віру в інших. Це головна його позитивна риса, яко вождя” [3, 20-21].
Є багато свідчень про виняткову хоробрість Петлюри. Так, генерал-полковник О. Удовиченко згадував, що “Петлюра не лякався смерті… рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди треба було стримувати. У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії” [15, 242].
Проте боротьба, яка велася одночасно на трьох фронтах, без жодної зовнішньої підтримки, не могла увінчатися успіхом. Про це висловлювався сам С. Петлюра у листі від 29 січня 1920 року до голови дипломатичної місії УНР в Італії Д. Антоновича: “Ми потерпіли велику невдачу не тільки через зраду галичан, не тільки через виснаженість та неорганізованість нашу, але головно через нашу ізольованість од світу і ту блокаду, в яку кинула нас Антанта. А провадити боротьбу при таких обставинах та ще творити при цьому державу, абсолютно не можна” [16, 206].
Політичні кола Антанти залишалися прихильниками ідеї неподільності Росії, а у протистоянні більшовизму ставку робили на Польщу. Поляки вели війну за володіння Східною Галичиною. Денікінці і чути не хотіли про незалежну Україну, заявляли, що переговори можливі лише на грунті визнання гасла “єдиної неділімої Росії”. Петлюра був непримеренним і не мав жодних ілюзій також щодо більшовицької Росії. 2 грудня 1919 року у відозві до українського народу він, зокрема, писав: “Народ України та наше республіканське військо знає, що в більшовизмі порятунку нема. Більшовизм і комунізм на українському грунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну і втретє знищити Україну матеріально” [15, 242]. Сьогодні нам відомо, яку ціну заплатив український народ, не прислухавшись до перестороги С. Петлюри.
Але армія УНР не була здолана. За наказом Петлюри вона виступила у героїчний Зимовий похід по тилах ворога, що дало можливість продовжити збройну боротьбу за державність і водночас фізично зберегти ядро армії.
Петлюра ж 6 грудня 1919 року виїхав до Варшави, щоб зосередитися на справі полагодження зовнішньополітичних проблем. За умов, які склалися в кінці 1919 – на початку 1920 року, Петлюра намагався віднайти союзників для подальшої боротьби. Збройна боротьба за державність проти всіх зовнішніх ворогів вимагала подолання блокади держав Антанти для отримання політичної, військової, дипломатичної і медичної допомоги. Ні уряди, що визнали УНР, ні міжнародний Червоний Хрест, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти українцям, які продовжували вести виснажливу, смертельну боротьбу з більшовизмом, що готувався до походу на Захід. Було зрозумілим, що вихід для України – лише у компромісі з польським урядом. Польща залишалася чи не єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Вона могла надати їй реальну військову допомогу.
В результаті тривалих і трудних переговорів 21 квітня 1920 року було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір.
Слід визнати, що Варшавський договір був і дотепер залишається предметом найсуперечливіших оцінок, а також найбільш вразливим аргументом в оцінках діяльності Петлюри.
На той час іншого виходу для УНР просто не було. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору. Петлюра прийняв цей диктат з надією нормалізувати ситуацію, а з приходом миру, зі зміною ситуації, повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, до України.
Петлюра керувався прагматичним розрахунком, розуміючи, що московський імперіалізм був і надалі є найбільшою небезпекою для фізичного буття українського народу, а в той же час зруйнована війною Польща не несла такої небезпеки. Він пропонував розглядати союз з Польщею “як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби” [13, 517].
Сам Петлюра високо оцінював значення Варшавського договору. “Я певен, що досягнені нашою місією в Польщі здобутки будуть вписані в історію як сторінка нової ери нашого справді реального державного життя”, – писав він 21 травня 1920 р. у листі-подяці голові Дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицькому [14, 209].
Для Петлюри важливим був не стільки текст самого договору, як текст військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 року, що була додатком до самого договору і являла собою таємну угоду про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією.
25 квітня 1920 року згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків. Наступ розвивався блискавично і вже 7 травня союзницькі війська здобули Київ. Проте 10 червня Київ знову опинився в руках більшовиків. Українські частини мужньо боронилися по лінії Збруча і Дністра. Особливої уваги заслуговує оборона Замостя, яка стала фатальною для більшовиків і дозволила полякам відкинути Червону армію з-під Варшави і здійснити новий наступ.
Петлюра залишався вірним угодам з Польщею і спільній справі боротьби з більшовизмом, плекав надію на з’єднання всіх українських земель в одній державі.
Проте у ситуації сприятливій для продовження збройної боротьби під тиском Антанти 12 жовтня 1920 року між Польщею і Радянською Росією у Ризі було підписано плелімінарний мир, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії.
Проте національна честь вимагала від української армії продовження збройної боротьби і за найнесприятливіших умов армія УНР вела безперервні бої. Останній свій бій Армія УНР дала 21 листопада 1920 року.
До кінця з військом перебував і Симон Петлюра зі штабом. Армія УНР не була переможеною. Вона повністю відступила за Збруч. Зброю і військове майно під контролем українсько-польської комісії з обеззброєння передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.
Відступивши за кордон, армія УНР, а разом з нею уряд УНР і десятки тисяч свідомого українського громадянства в умовах інтернування продовжували боротьбу. Ця боротьба стала свідченням потенціалу нації, проявом її прагнення до незалежності, до розбудови свого власного державного життя.
У Польщі почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, який став “державно-політичним центром, оборонцем і речником українського народу в його боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу” [2, 68]. Він включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі – військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Його очолював С. Петлюра, залишаючись Головою Директорії і Головним Отаманом військ УНР.
Біля Державного Центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. Завдяки С. Петлюрі центр ні на мить не припиняв свого існування, залишаючись на той час чи не єдиним символом і легітимним представником української державності. Національно-визвольна боротьба продовжувалась.
Надихала цю боротьбу державницька позиція С. Петлюри, що залишалася непохитною – Україна має бути суверенною соборною державою. Поєднуючи політичну діяльність з публіцистикою, він залишався на чолі визвольного руху. Його погляди на сучасність, бачення перспективи України мали визначальний вплив на процеси в тогочасних політичних колах. Авторитет і вплив Петлюри залишалися високими. На відміну від інших політичних діячів, які або відійшли від політичної діяльності, або стали на шлях співпраці з більшовицьким режимом, він продовжував боротьбу.
Заходами С. Петлюри та уряду УНР був створений Партизансько-Повстанський Штаб при Головній Команді Військ УНР, покликаний надати організаційно-оперативну і кадрову допомогу народному рухові опору більшовицькій владі. У 1921 року за складних і несприятливих обставин було здійснено Другий Зимовий похід на Україну, що мав на меті підняти загальноукраїнське збройне повстання. Однак під тиском цілої низки причин похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.
Петлюра перебував на напівлегальному становищі, під чужим ім’ям спочатку у Тарнові, де протягом 1920–1922 років працював Уряд УНР і представницький орган – Рада Республіки, а у листопада 1921 року - переїхав до Варшави. Проте невдовзі, з огляду на більшовицькі вимоги до Польщі заборонити діяльність уряду УНР на її території і видати Петлюру, подальше його перебування там стало небезпечним. Тому 31 грудня 1923 року він змушений був покинути Польщу. Однак, із-за складнощів влаштування переїзду, лише 16 жовтня 1924 року, отримавши дозвіл на в’їзд до Франції, вдалося прибути до Парижа.
Невдовзі Петлюра зумів стати визнаним лідером паризького українського центру, зібравши навколо себе відданих людей. Він виношує ідею створення координуючого органу – загальноеміграційного Українського Громадського центру, веде роботу щодо створення тижневика “Тризуб”, перше число якого вийшло 15 жовтня 1925 року. У передовій статті С. Петлюра декларував: “Ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа української державності… В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, – в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя… Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненню й обгрунтуванню ідеї української державності” [9].
На сторінках “Тризуба” Петлюра багато уваги приділяв справам еміграції, її консолідації, “лікуванню” від фракційності. Він дав теоретичне обгрунтування визвольної боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки, довів повну утопічність поглядів своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування української нації у складі федерації, що підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу.
Петлюра ні на день не випускав керування діяльністю екзильного уряду УНР, мав широку інформацію про всі події, активно втручався в них. За участю Петлюри та Ю. Пілсудського, у січні 1926 року була створена організація “Прометей”, в основу діяльності якої була покладена ідея об’єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.
В складних еміграційних умовах дезорієнтації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Петлюра виявив політичну далекоглядність, ясність мети і конкретність завдань, які відповідали потребам часу.
Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Радянське керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу “Тризуб”.
Більшовики не могли допустити, аби навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу. 25 травня 1926 року, о 14.12, на розі вулиці Расін і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижу, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер більшовицький агент Самуїл Шварцбард, зробивши сім револьверних пострілів, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік.
Мета вбивства Петлюри була двовекторною: знищити небезпечного ворога і викликати антиукраїнські настрої серед єврейства.
З нинішньої історичної перспективи, можна з певністю стверджувати, що вбивство С. Петлюри було організоване і здійснене більшовицькою агентурою, пов’язавши його з відповідальністю за єврейські погроми в Україні під час національно-визвольних змагань. І саме вбивство, а згодом і паризький судовий процес було вдало використано для дискредитації українського національного руху загалом на багато десятиліть вперед.
Відомий історик, академік А. Жуковський так оцінив діяльність Петлюри: “Сьогодні, з перспективи майже трьох чвертей століття бачимо, якими малими, невірними і облудними були оцінки, програми і директиви колись визначних державних діячів! Лише шлях Петлюри був виправданий. За ним пішла більшість сучасників, а згодом – пізніші генерації. На нього взорувалися українські дисиденти, промоутори Руху Опору. Його перебрали творці відновленої незалежности України. План Петлюри починає знаходити свою реалізацію і в добрих починах сучасної української державности” [10, 6].
Здійснилася мрія С. Петлюри в українську державність, в яку він безмежно вірив і висловлював цю віру такими словами: “Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні” [15, 292].
С. Петлюра, ставши символом української державності, виявився, з-поміж сучасників, найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а у 20-ті роки став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби. В його особі найбільш вдало поєдналися риси державного мужа і військового вождя, сполучалися якості політика і військовика. Недарма найбільші недруги української самостійної державності назвали визвольний процес України ХХ століття “петлюрівщиною”.
Йому належить концепція державної структури України – самостійної, соборної, демократичної, правової республіки. Ця політична концепція, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства.
Під проводом С. Петлюри український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоч у силу багатьох причин боротьба зазнала поразки, набутий досвід став джерелом, з якого наступні покоління черпали віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялась. При тому ім’я С. Петлюри стало загальнонаціональним символом.
С. Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є продовженням політики С. Петлюри.
Є очевидною певна політична недалекоглядність, яка полягає в тому, що новітня українська держава мляво і невиразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує її досвіду та досвіду таких діячів як С. Петлюра. С. Петлюра ще не знайшов в Україні того пошанування, на яке заслуговує.
Донині в Україні немає жодного пам’ятника С. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві – місті в яке він чотири рази вступав переможцем, в Полтаві – його рідному місті, в Кам’янці-Подільському – УНРівській столиці, яку він героїчно боронив тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увіковічити пов’язані з ним історичні місця. Слід зауважити, що спорудження пам’ятника Петлюрі в Києві задекларовано Президентом України ще три роки тому і встановлено меморіальну дошку з надписом: тут буде встановлено пам’ятник Симону Петлюрі. Проте спротив міської ради і необільшовитських та антиукраїнських сил перешкоджають його встановленню.
Хочеться сподіватися, що владні структури України нарешті зрозуміють їхнє зобов’язання у цій справі, бо мова йде про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної республіки, будівничого українського війська і глави держави, спадкоємицею і правонаступницею якої є сучасна Україна. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння націотворчих проблем також корисним було б знання ідей С. Петлюри, які були рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.
Джерела
1.Державний вісник УНР. Випуск 37. Ч. 540.
2.Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. – Філадельфія-Київ-Вашінгтон, 1993.
3.Капустянський Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році. – Мюнхен, 1946.
4.Кедровський В. Початки національного війська // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879-1926). – К.: МП “Фенікс”, 1992.
5.Козацька думка. 1917. 8 грудня.
6.Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. К. 1993. № 10.
7.Нова Рада. 1917. 3 грудня. 8.Нова Рада. 1917. 6 грудня.
9. Петлюра С. Розпочинаючи видання//Тризуб. - 1925. - Ч. 1. - С. 1–3.
10.Полтавська Петлюріана. Число 3. Матеріали ІV Полтавських читань. - Полтава, 1999.
11. Рідне слово. 1917. 17 листопада.
12. Сальський В. Головний Отаман Симон Петлюра і Армія УНР // “Табор” – Каліш, 1927, - С. 5–11.
13. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 2. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1979.
14. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. – Київ, Видавництво ім. Олени Теліги, 1999.
15. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. 1. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1956.
16. Симон Петлюра. Статті. - К.: Дніпро, 1993.
17. Ткачук А. Крах спроб Центральної Ради використати українські військові формування у 1917 році // Український історичний журнал. – К., 1967. – Ч. 8. – С. 75-84.
18. Яковлів А. До питання про легітимність уряду УНР // “Тризуб”, 1928. – Ч. 43 (149).
