Армія і флот:Борис КОЖИН, віце-адмірал, перший командувач ВМС України БІЛЯ ВИТОКІВ ВІДРОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ УКРАЇНИ

Українські офіцери, ще до розпаду СРСР, одними із перших відчули поклик нації до боротьби за незалежність Української держави. Мобілізовані національною ідеєю, яка завжди була зорею душі всіх патріотів українського народу, вони всю свою волю підпорядковували меті об’єднання національно свідомих військовиків у патріотичну організацію, спроможну боротися з ворогами України. Такою організацією стала Спілка офіцерів України. Створена ще до відомих подій ГКЧП, за місяць до проголошення незалежності України, Спілка національно свідомих патріотів своєю метою визначила побудову, а точніше, відновлення Національної армії України.

(Продовження. Поч. № 5, 08р.)

На других зборах Севастопольського ТУМу, які відбулися 16 червня 1989 р. (зверніть увагу на дату), до складу товариства української мови прийняли Ярослава Бліхара, Валентину і Василя Михайленків, Надію Череватенко, Костянтина Перепадю та інших патріотів України, які в умовах шовіністичного тиску вели активну роботу з вивчення української мови моряками-чорноморцями, утверджували в їх свідомості українську національну ідею і потребу боротися за незалежну Україну, відроджувати Український військовий флот.

Згодом до севастопольської «Просвіти» вступили військовослужбовці Чорноморського флоту: капітан-лейтенант Ігор Тенюх, Олександр Подольний, капітан 3 рангу Вадим Махно, майори Володимир Холодюк і Анатолій Капінос, старший лейтенант Віктор Пащенко, старший прапорщик Василь Федорончук, старший мічман Анатолій Білий та багато інших чорноморців. Словом, «Просвіта» ставала впливовою суспільно-політичною силою в Севастополі.

Саме завдяки цьому в 1990 році просвітянин лікар Леонід Амелькович, офіцери Чорноморського флоту Анатолій Данілов, Ігор Тенюх, Вадим Махно були висунуті «Просвітою» і обрані севастопольцями і чорноморцями депутатами Севастопольської міської Ради, де вони створили депутатську групу «Україна». Згодом з їх ініціативи у Севастополі була відкрита недільна українська школа. На мітингу в день відкриття школи виступили Микола Гук, Богдан Єналь, Богдана Процак, Ігор Тенюх. Оскільки керівництво управління народної освіти було категорично проти відкриття недільної української школи в Севастополі, активістам-просвітянам і дітям прийшлось задовольнитися підсобним приміщенням школи-інтернату для дітей з вадами розвитку. Кажуть, що і сьогодні ті керівники освіти Севастополя біля керма.

Хоч як скупо засоби масової інформації сповіщали про ті чи інші політичні події, патріотичні заходи Народного Руху, ініціативних військових комітетів, все ж і в Криму було відомо про проведення Великих Зборів Народного Руху України, про створення Української Республіканської партії, про проведення в Києві 2-3 лютого 1991 року військової конференції «Зовнішня і внутрішня безпека України. Концепція Української армії та пошуки шляхів її створення».

Особливо великий поштовх до переходу на новий етап боротьби за відновлення Української національної армії дали Другі Всеукраїнські збори Руху (м. Київ, 25-28 жовтня 1990 р.).

Саме на зборах Руху від Верховної Ради УРСР вимагалося створити Військовий комітет України, який комплектував би Українську національну армію. Рух підтримав розпочату офіцерами-патріотами роботу, спрямовану на побудову УНА, вважаючи, що Українська національна армія стане не лише атрибутом суверенітету, а й гарантом державної незалежності.

Незважаючи на перепони з боку партійної та військової номенклатури І з’їзд офіцерів відбувся 27-28 липня 1991 року. Від Чорноморського флоту в роботі з’їзду брали участь майори В. Холодюк, А. Капінос, капітан-лейтенант М. Гук, капітан-лейтенант запасу О. Подольний, старший прапорщик В. Федорончук, які прибули до Києва нелегально, бо за ними пильно стежило командування Чорноморського флоту. Для стеження за патріотами — делегатами з’їзду політичне управління ЧФ у Київ відрядило свого представника капітана 2 рангу Л. Попова. Та, незважаючи на це, Володимир Холодюк виступив на з’їзді і піддав жорсткій критиці командування ЧФ, командирів-шовіністів за їх вороже ставлення до офіцерів-чорноморців, до діяльності патріотичних організацій в Криму та на Чорноморському флоті.

Офіцерів-чорноморців капітан-лейтенантів Миколу Гука і Ігора Тенюха було обрано до складу Виконкому заснованої на з’їзді Спілки офіцерів України.

Після повернення севастопольських делегатів зі з’їзду, командування ЧФ фактично почало «полювання» на офіцерів і прапорщиків, що були в Києві, та на інших патріотів України.

Та ніякі погрози вже не могли зупинити поширення військово-патріотичного руху на Чорноморському флоті і в цілому в Криму. У свідомості активістів севастопольської «Просвіти», офіцерів-патріотів, після з’їзду СОУ і краху ГКЧП визрівала ідея створення Севастопольської організації Спілки офіцерів України. Як наслідок, 4 вересня 1991 року на квартирі капітан-лейтенанта запасу Олександра Подольного таємно зібралася група військовослужбовців Чорноморського флоту: капітани 3 рангу Вадим Махно, Олександр Пляшечников, майори Анатолій Капінос, Володимир Холодюк, Віталій Рожманов, капітан-лейтенанти Ігор Тенюх, Микола Гук, Олександр Подольний, капітан Богдан Корпан, прапорщики Василь Федорончук, Михайло Климчук і Микола Фіялковський. Обговоривши підсумки і рішення І з’їзду СОУ, чорноморці вирішили створити Севастопольську організацію Спілки офіцерів України. Першим головою СОУ обрали капітан-лейтенанта Ігоря Тенюха, заступником - майора Володимира Холодюка.

До всеукраїнського референдуму залишалося тоді два місяці. Російські шовіністи і їх прислужники нагло проголошували: «Мы не допустим украинского национализма в городе Севастополе. Стоять будем насмерть». Саме так вони розуміли «совєцький» інтернаціоналізм, тому проводили в Криму антиукраїнську політику, навіть і слухати не хотіли про розподіл Чорноморського флоту та про створення на його базі Військово-Морських Сил України.

На жаль, військовим патріотам в Севастополі держава не надавала ніякої допомоги в їх боротьбі з шовіністами міста і Чорноморського флоту. Хоч саме в цей світанковий час української державності в кримсько-севастопольському регіоні йшла рішуча боротьба за серця воїнів-чорноморців, вирішувалася історична доля Військово-Морських Сил України. Витримки і терпіння офіцерам-патріотам, активістам севастопольської «Просвіти», Спілки офіцерів України додало Звернення Головної Ради «Просвіти» до народу України, лейтмотивом якого було: «Скажемо незалежності України: «Так!».

У дні підготовки до Всеукраїнського референдуму через місцеві телебачення, радіо, пресу офіцери СОУ спростовували потоки шовіністичної брехні і фальші, закликали кримчан, воїнів-чорноморців взяти активну участь у референдумі, проголосувати за незалежність України, обрати Президента держави.

На цьому відповідальному етапі відродження української державності в Криму доречно згадати ще про одного офіцера Чорноморського флоту, від якого я часто отримував інформацію про діяльність у Севастополі «Просвіти», Руху, УРП, СОУ та інших національно-патріотичних організацій. Українець за духом, але росіянин за паспортом, капітан 1 рангу Анатолій Данілов, патріот, відданий син українського народу, родом із Донеччини. Він досконало володіє українською мовою. Коли постало питання з ким бути, Анатолій Данілов без коливань став на позицію національно свідомого патріота України. Володіючи словом і ораторською майстерністю, він йшов до людей, пояснював їм складну ситуацію, пробуджував у військовослужбовців Чорноморського флоту політичну свідомість, закликав їх стати під прапор незалежної України, сам безкомпромісно ставав на захист української державності у Криму. Тому, коли мене призначили командувачем ВМС України, я без сумнівів запропонував Міністру оборони України призначити капітана 1 рангу Анатолія Данілова моїм заступником з виховної роботи у Військово-Морських Силах України. І він виправдав моє довір’я, був моїм заступником, надійним помічником і бойовим побратимом. Він і зараз є моїм кращим другом.

З першого ж дня передвиборчої діяльності Анатолій Данілов спирався на активістів «Просвіти», Руху, СОУ інших національно-патріотичних організацій Севастополя, разом з ними мобілізовував патріотичні сили в Севастополі і на Чорноморському флоті на остаточну перемогу українського народу на референдумі 1 грудня 1991 року, забезпечив перемогу Леоніда Кравчука в Севастополі на президентських виборах, що відбулися в день референдуму. Як результат, по 27-му виборчому округу (місто Севастополь і ЧФ) за Леоніда Кравчука проголосувало 57% виборців. Акт державної незалежності України підтримали 75% севастопольців і моряків-чорноморців із 97% виборців, які взяли участь у голосуванні.

Результати референдуму в Севастополі — найкраще свідчення поваги і довіри севастопольців і моряків Чорноморського флоту, національно патріотичних організацій Криму до активістів «Просвіти», Руху, СОУ.

На жаль, ні перший Президент Леонід Кравчук, ні Верховна Рада України, ні уряд не скористалися результатами референдуму в Севастополі, морально-психологічним настроєм моряків-чорноморців, реальною ситуацією, що склалася в Криму і на Чорноморському флоті після референдуму 1 грудня 1991 року та домовленостями держав-учасниць Співдружності ЗО грудня 1991 року у Мінську про право республік, що входили до складу колишнього СРСР, на створення власних Збройних Сил згідно з національними законами.

На підставі цієї домовленості Президент України Леонід Кравчук, правда, оголосив, що Україна починає реалізацію свого права на створення власної армії з 3 січня 1992 року. Але, якщо з підпорядкуванням Верховній Раді України військових округів, дислокованих на її території, справи пішли цілеспрямовано і активно, то по Чорноморському флоту ніякого державного рішення не було прийнято, хоч для цього в кінці грудня 1991 року і на початку 1992 року складалася реальна сприятлива ситуація.

Як мені потім стало відомо, якраз у цей час, з 3 січня 1992 р. Чорноморський флот, згідно з наказом його командувача Касатонова в повному складі підпорядковувався Президентові України і Верховній Раді і виконував всі розпорядження представників української влади. Жодного факту непокори на Чорноморському флоті в цей період не було зафіксовано. Севастопольська організація СОУ офіційно вийшла з підпілля, активізувала роз’яснювальну роботу серед військовиків ЧФ. На кораблях і у військових частинах, в штабах з’єднань жваво обговорювалися офіційно передані тексти присяг українському народові та СНД, результати всеукраїнського референдуму, нові військові закони України, перспективи подальшої служби моряків-чорноморців на кораблях Військово-Морського флоту України, необхідність складання військової присяги українському народові. Був навіть період, коли автоматична система керування з Москви «В’юга» (управління ядерною зброєю) була відключена і все управління йшло з Києва.

Якби в цей час у Києві знайшлася людина, яка б підказала Президенту України Леоніду Кравчуку ідею призначити своїм Указом Касатонова командувачем Українського ЧФ, як це він зробив з деякими командувачами військових округів, то, можливо, ми і не мали б стільки проблем з ЧФ, скільки маємо і досі...

На Всеукраїнській нараді з питань військового будівництва з керівним командним складом Збройних Сил 9 січня 1992 року Президент України Леонід Кравчук приділив багато уваги питанню відродження Військово-Морських Сил України на базі української частини Чорноморського флоту. Командувач ЧФ І. Касатонов своїм виступом і відповідями на поставлені запитання не задовольнив Леоніда Кравчука, і він виставив адмірала з трибуни (цей випадок транслювався по Українському телебаченню), і за це у Президента України Л. Кравчука були всі підстави своїм черговим Указом зняти І. Касатонова з посади командувача ЧФ, а команди знятого командувача вже ніхто не виконував. Повернувшись на Чорноморський флот, командувач відмінив своє рішення по підпорядкуванню ЧФ Україні і розгорнув шалену антиукраїнську діяльність на флоті і, зокрема, в Севастополі, пропагуючи в своїх виступах тезу про те, що Чорноморський флот є стратегічним об’єднанням, а тому є флотом СНД, і Україна ніяких прав на ЧФ не має. І це при тому, що Касатонов не міг не знати того, що учасники Співдружності Незалежних Держав домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами відійдуть виключно лише ті військові формування, які виділить кожна держава згідно з особливим переліком, який визначено в окремому протоколі. Такий перелік Україна запропонувала під час переговорів у Києві на початку січня 1992 року. Але представники військового командування колишнього СРСР під час цих переговорів стали вимагати, щоб під їхнє командування були передані і ті з’єднання і військові частини, які не мали ніякого відношення до переліку стратегічних сил.

Оголосивши Чорноморський флот складовою частиною стратегічних сил, Росія наполягала на тому, що цей флот є флотом СНД і має бути неподільним. І так як керівництво України, на жаль, не пішло на рішучі кроки щодо підпорядкування Чорноморського флоту, щоб якимось чином не загострити відносини з Росією, Москва скористалася цим і розпочала активну антиукраїнську діяльність. Відчуваючи безкарність за свої дії, командувач Чорноморським флотом адмірал І. Касатонов почав розправлятися з офіцерами СОУ і матросами ЧФ, які проявляли високу політичну свідомість, присягали на вірність українському народові. Повернувшись з Москви, адмірал-шовініст заборонив допускати на кораблі і до військових частин Чорноморського флоту представників Міністерства оборони України, звільняв у запас офіцерів-чорноморців, які склали присягу українському народові. Але, не звертаючи уваги на репресії, чисельність Спілки офіцерів України у Севастополі постійно зростала.

22 листопада 1991 року Міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов у своїй статті «Быть с народом в решающий период его истории» (газета «Народна Армія»), яка була передрукована і в газеті ЧФ «Флаг Родины», публічно заявив, що Військово-Морські Сили України будуть створюватися на основі певної частини Чорноморського флоту, детально пояснив механізм переходу військовослужбовців на службу до Збройних Сил України, а також процес складання присяги українському народові. У цій же статті міністр К. Морозов розповів про військові закони, прийняті Верховною Радою незалежної держави, про гарантії прав і свобод військовослужбовців, про соціальний захист членів їхніх сімей. Лише за те, що головний редактор газети «Флаг Родины» Князєв передрукував цю статтю, ледь не був знятий з посади головного редактора.

Однак командування ЧФ, перш за все, його керівні органи з виховної роботи із особовим складом, не привернули увагу моряків-чорноморців до виступу генерал-полковника К. Морозова, в якому була викладена Концепція оборони і створення Збройних Сил України. Більше того, шовіністи зробили все, аби газета з цим матеріалом не потрапила до рук офіцерів-патріотів України, утворили на ЧФ інформаційну блокаду. Одночасно на кораблі і військові частини флоту масовими тира­жами надходили газети, в яких друкувалися різні пасквілі, заяви і статті шовіністів Севастополя, Криму і Москви, що обливали брудом тих, хто свідомо підтримував поширення української державності, хто організував у військових гарнізонах флоту, на кораблях складання моряками-чорноморцями присяги українському народові.

Касатонов відкрито порушував Укази Президента України, чинне законодавство України з військових питань. Спекулюючи на делікатності Леоніда Кравчука, впевнений у його нерішучості, адмірал-шовініст не вважав за необхідне навіть маскувати свої вчинки. Було заборонено надходження на кораблі всіх документів і розпоряджень з Міністерства оборони України, закрито доступ українським журналістам на кораблі і територію військових частин ЧФ.

В усіх антиукраїнських діях І. Касатонова підтримували міністр оборони Росії, головнокомандувач ВМФ РФ, депутати Держдуми Росії. Про це свідчить витяг із наказу адмірала І. Капітанця: «К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонньых к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, — вимагав перший заступник головнокомандувача ВМФ РФ від адмірала І. Касатонова, — применять суровые меры воздействия, вплоть до отстранения от занимаемой должности и увольнения со службы». До 05.04.1992 року Спілка офіцерів України була єдиною Українською військовою організацією, яка захищала патріотичний рух офіцерів у Криму.

На жаль, керівництво держави, Міністерство оборони України в цей переломний час кинуло моряків-чорноморців напризволяще. Сподіваючись, що процес складання присяги на вірність українському народові моряками ЧФ відбуватиметься сам собою, не втручалися в хід подій, не підтримували хоч би інформаційно національно-патріотичні організації Севастополя. Тому з такою радістю і надією на підтримку зустрічали офіцери-патріоти, члени СОУ, Севастопольської «Просвіти» і Руху депутатів Верховної Ради України. До речі, коли офіцери-чорноморці зрозуміли, що адмірал Касатонов не дозволить морякам крейсера «Москва» скласти присягу на вірність українському народові, вони (50 військовослужбовців корабля) написали Звернення до Президента України, і наступного дня член екіпажу старший лейтенант Віктор Пащенко, таємно від командування, направився зі Зверненням до Києва. Там він зустрівся з депутатом Іваном Зайцем. У той же день Пащенко і Заєць мали розмову з Міністром оборони генерал-полковником К. Морозовим. За погодженням з міністром Іван Заєць доповів про ситуацію в Севастополі і на Чорноморському флоті самому Президентові, який ініціював поїздку депутатської групи на Чорноморський флот.

Перебування депутатської групи українського парламенту на флоті налякало командування ЧФ, і Касатонов пішов на крайнощі: запланував вихід кораблів у море, відкликав усіх моряків із відпустки. Для перевірки бойової готовності кораблів ЧФ на флот прибув командувач ВМФ СНД адмірал флоту В. Чернавін. А коли постало питання про зустріч депутатської групи на чолі з Олександром Тарасенком з командувачем ЧФ, адмірал І. Касатонов протримав парламентарів і представників Міністерства оборони України перед ворітьми штабу флоту, а потім відмовив у прийомі. Словом, депутатська комісія, що прибула до Севастополя 17 січня 1992 року, не змогла знайти порозуміння з командувачем ЧФ. Ці та подібні дії Касатонова значно ускладнювали становище як на Чорноморському флоті, так і в місті Севастополі. Сприяла цьому і проросійськи налаштована міська Рада.

Протизаконна діяльність командування Чорноморського флоту і особисто адмірала І. Касатонова дуже подобалася керівникам Міністерства оборони Росії і СНД, підтримувалася особисто Президентом Росії. На відміну від Леоніда Кравчука Борис Єльцин не побоявся особисто зустрітися з моряками-чорноморцями на крейсері «Москва», саме на тому крейсері ЧФ, особовий склад якого, бажаючи скласти присягу на вірність українському народові, звернувся за підтримкою особисто до Президента України. Л. Кравчук відрядив парла­ментську делегацію, яка навіть не спромоглася зустрітися з моряками крейсера «Москва» та з адміралом Касатоновим.

(Закінчення читайте в наступному номері).