Історія, філософія, релігія: УКРАЇНЦІ У ВІДЕНСЬКІЙ БИТВІ 1683 РОКУ
До 325-річчя Віденської битви між Європою та Османами
Тарас Чухліб
доктор історичних наук
Вранці 12 вересня 1683 року розпочалася знаменита Віденська битва, яку у світовій історіографії назвали ще однією “битвою народів”. І хто знає, яким був би її результат, якби на допомогу захисникам столиці Австрійської імперії вчасно не прибули запорозькі козаки та українська шляхта з Галичини.
Очолював війська об’єднаної антиосманської коаліції король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський – людина вольова і енергійна, один із найшановніших монархів того часу. До речі, за деякими джерелами, його мати була українкою, яка наполягла на тому, щоб її сина охрестив греко-католицький священик. До того ж, дитинство своє майбутній король провів у знаменитому Олеському замку, що на Львівщині.
Отож, улітку 1683 р. Ян ІІІ Собеський збирав військо, щоб вирушити у похід до австрійської столиці Відня з метою звільнення її від турецької облоги. Зрозуміло, обійтися без “степових лицарів” він не міг ніяк. Він високо цінував Військо Запорозьке, вважаючи його найкращою піхотою, адже козаки були витривалими й звичними до польових умов, а ще дуже вправними під час переправ через ріки та переходи лісами. Ось що записав у своєму щоденнику секретар королівни Марії Казимири, француз Француа-Поль Далєрак, який брав участь у битві під Віднем: «З них [козаків] набирається певне число піхотинців, яких дуже цінує король». Окрім того, Собеський передбачав використання козацьких підрозділів для проведення ними розвідувальних операцій і, особливо, у такій нелегкій військовій справі, як захоплення ворожих «язиків».
Знаменита козацька піхота
Власне, козацька піхота, яка ще з XVI ст. була вишколена у боях із турками й татарами (й тими ж поляками!), вже на середину XVII ст. до певної міри відповідала новим формам організації збройних сил у Європі. Її розвиток проходив у руслі континентальної «порохової революції» («gunpowder revolution»). Українська піхота була організована на зразок найманих чи міліційних підрозділів, які набиралися лише на період війни. Дослідники відзначають, що під час бою піхотинці Війська Запорозького, так само як, наприклад, європейські аркебузери чи мушкетери, залежно від своєї кількості, шикувалися у стрій від 2 до 6 рядів. Це давало змогу почергово вивести на постріл максимальну кількість стрільців і забезпечити велику вогневу міць. Водночас, окрім розповсюджених тоді методів стрільби – стоячи і з коліна – українці часто вели вогонь у лежачому положенні. Козацьких піхотинців також відрізняла певна універсальність, зокрема вміння до різноманітних саперних робіт і швидкої побудови дерев’яно-земляних укріплень. Поруч із українською піхотою важливу роль у боях армії Речі Посполитої з турками відіграли й козацькі кіннотники.
Уже влітку 1683 р. інформацію про можливість залучення на бік Речі Посполитої запорожців писала популярна французька газета «Gazette de France». Це свідчить про важливість польсько-українських переговорів і зацікавленість ними західноєвропейським суспільством, яке тремтіло від однієї думки про вторгнення турецько-татарського війська у серце Європи. Адже хто з ними найкраще “знайомий” як не козаки? Не забуваймо, що січовики впродовж кількох століть “з’ясовували” з ними стосунки в причорноморських степах.
Після зустрічі короля з посланцями Запорозької Січі, які перебували у Варшаві в травні-червні 1683 р., польське командування вже планувало, що до їхнього війська долучиться 3 тисячі козаків із Правобережжя та Запорожжя. Цікаво, що на вербування українців виділялися гроші з самого Ватикану. Папа Римський Інокентій ХІ спочатку надав для заохочення козаків 270 тисяч флоринів, а потім ще дві виплати розміром у 100 та 60 тисяч флоринів. За “Ординацією плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія ХІ за субсидією Корони Польської проти неприятеля меча Святого затягненого” за 1683 р. під керівництвом полковників Василя Іскрицького та Булукбаші мало перебувати по 500 козаків, Максиміліана Булиги-Курцевича, Андрія Зеленецького, Казимира Станецького, Івана Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (можливо, Даровського) – по 400 осіб. Варто зазначити, що разом із козаками до складу армії Речі Посполитої, яка готувалася вирушити на допомогу австрійцям до Відня, влилося понад 10 тисяч українських шляхтичів родом зі Східної Галичини, Волині, Поділля, Київщини й навіть Чернігівщини.
Перемовини з козаками
Отож, спробуймо реконструювати хід подій. На початку липня 1683 р. до табору королівського війська з Відня прибув посланник імператора Леопольда І Габсбурга. У своєму листі австрійський монарх повідомив про наступ на Відень багатотисячної турецької армії та критичне становище оборонців Відня. І найголовніше – прохання виступити на допомогу, згідно з укладеним перед тим договором. “У великій небезпеці Відень... Вже не чекаючи полків Литовських, ні Козаків, залишивши їм накази поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємося бути на берегах Дунаю”, – писав Ян ІІІ Собеський до Папи Римського Інокентія ХІ.
«Приповідні» листи від імені короля на вербування козацьких полків були відіслані на Правобережну Україну через коронного гетьмана С.Яблоновського з 20 червня по 16 липня. Згідно із вміщеним у них наказом українські вояки мали прибути у Львів до 15 серпня. Тобто на мобілізаційні заходи відводився дуже малий термін. Адже багато часу треба було витратити лише на дорогу. Щоб вчасно дістатися до столиці Східної Галичини козаки, які у таких далекий похід мали рухатися в супроводі обозу (тобто возів, на яких було все необхідне для такої виправи), повинні були подолати майже 600 км. Це займало приблизно 20 діб. Окрім того, зі Львова ще треба було добратися до Кракова, а це ще 300 км., тобто ще майже 10 діб. Зрозуміло, що за такий короткий термін полковники Війська Запорозького не могли упоратися й на визначену командуванням Речі Посполитої дату мало хто з них зміг привести свої підрозділи до королівського табору.
Та, попри ці перепони, десятки сотень українських козаків, зважаючи на обіцянку гарно заплатити, все ж таки відгукнулися на відчайдушні заклики короля Речі Посполитої. Вони поступово збиралися поблизу Білої Церкви, Паволочі та Овруча й рушали у напрямку Польщі на чолі з полковником Апостолом, щоб потім через Словаччину, Чехію та Угорщину дістатися Австрії. Отже, щоб дійти до театру бойових дій, козакам необхідно було подолати понад 1 250 км. Якщо зважити на те, що протягом доби козаки у середньому проходили до 20-30 кілометрів, то загалом віденський похід українців тривав понад півтори місяці.
Під час походу до Відня, перебуваючи під чеським містом Модричем, 29 серпня, польсько-литовський король згадав у листі до своєї дружини Марії Казимири: “А що чути про Козаків? Повідомляй мене і, приспішити їх за мною...” Через два дні з-під австрійського Гейлігенброна командувач армії Речі Посполитої писав: «...А я не дбаю вже ні про кого, тільки про самих Козаків, за якими не раз через день сумую. Видаючи так багато коштів на них, а не мати їх вчасно..., чи може це серце моє витримати? Тих тоді єдиних Козаків приспішити, якщо надійдуть, і під них вози давати, бо без усіх інших людей можна обійтися”. Із цих слів стає зрозуміло наскільки важливим для польсько-литовського короля було прибуття козацьких підрозділів із України до Австрії.
Битва цивілізацій
І ось нарешті війська об’єднаної європейської коаліції прибули до околиць Відня. У неділю зранку, 12 вересня 1683 р., розпочалася Віденська битва, яка увійшла до світових анналів історії. О 4-й годині надзвичайно туманного ранку австрійські драгуни почали рухатися вздовж Дунаю і вступили у жорстокий бій із яничарами. Після того, як стало світліше та розвіявся туман, турки побачили командний пункт противника на Каленберзі й самого короля Речі Посполитої, який за допомогою «перспективи і великого дзеркала» роздивлявся табір військ султана. Основний наступ європейської коаліції на турецький табір почався з гарматних пострілів. Під прикриттям артилерійського вогню п’ять австрійських і чотири німецькі батальйони рушили на позиції мусульман із лівого флангу. Але ті витримали наступ й розпочали контратаку.
Ян ІІІ Собеський до 13-ї години дня знаходився у військовому штабі на висоті Каленберг, звідки через порученців здійснював керівництво діями союзників. Король очікував підходу піхотних підрозділів, які завершували перехід через гірські масиви та концентрувалися поблизу Каленбергу. Після цього він, за свідченням його сина, королевича Якуба, “пішки зійшов із тієї прикрої гори, а коли став біля її підніжжя..., сів на коня й почав шикувати своїх, рухаючись прямо до середнього крила, за ним відразу йшли гусари воєводи волинського (М.Синявського. – Т.Ч.) кілька легкоозброєних хоругв”. Як бачимо, волинські шляхтичі з України разом із козацькою сотнею Апостола у найбільш відповідальний момент були поруч із головнокомандувачем об’єднаної армії європейських країн.
Кинувши у бій додаткові сили, Ян ІІІ Собеський зумів зупинити турків. Окрім того, побачивши, що на правому фланзі вони почали відступати, король дав наказ про наступ. Поляки та українці опанували центральною височиною Шафберг та долиною навколо неї, що дозволило контролювати хід подій. На горі Роскопф зайняли позиції підрозділи на чолі з руським воєводою та коронним гетьманом Станіславом Яблоновським, серед яких перебували й шляхетські хоругви з Львівщини, Холмщини, Київщини та Брацлавщини.
Між 14-ю і 15-ю годинами королівська піхота заволоділа чотирма височинами, які знаходилися навпроти них. А це дозволило вільніше діяти кінноті – знаменитим польським «крилатим» гусарам і драгунії. Після 16-ї години Яну ІІІ Собеському нарешті вдалося сформувати єдину лінію фронту з австрійськими і німецькими військами. Підрозділи М.Синявського вишикувалися перед Пютцлейнсдорфом і на північних схилах Шафбергу. У центрі, навпроти гори Грюнберг, перебував королівський полк, а відділи С.Яблоновського розмістилися перед селищем Дорнбах. Попереду виступали піхотинці, за ними в лінію – гусари, а потім панцирні кіннотники.
Основні сили турків, кінні підрозділи яких очолював Ібрагім-паша, знаходилися якраз навпроти центральної групи військ європейських союзників. Османська піхота обороняла місцевість, яка пізніше отримала назву Тюркеншанц (зараз тут знаходиться міський парк) і де розміщувався штаб Османської армії на чолі з великим візиром Кара Мустафою. Після невдалої атаки групи військ С.Яблоновського поле битви залишила майже вся 20-тисячна татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. На боці турків продовжували воювати лише близько 500-600 кримських татар під керівництвом султана Хаджи-Гірея.
Зважаючи на те, що насувалася темрява, Ян ІІІ Собеський порадившись із австрійцями і німцями, вирішив нанести туркам вирішальний удар. Але перед тим король провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кари Мустафи кілька гусарських та панцирних кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входило майже 120 вояків із Станіславова (сучасний Івано-Франківськ) та Галича, очолював галицький староста С.Потоцький. Ще до однієї панцирної хоругви, сформованої краківським каштеляном Анджеєм Потоцьким, окрім власне краківських шляхтичів, входили львів’яни, а також було прикріплено 70 козацьких піхотинців. Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім заковані в лати королівські гусари та панцерники ввірвалися до табору Кари Мустафи й почали відчайдушно рубати шаблями та колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону спритності.
Десь близько 17-ї години Ян ІІІ Собеський наказав своїм військам вдарити з правого флангу у центр оборони османських сил. Несподівана концентрована атака 20-тисячної королівської та імператорської кавалерії стала вирішальною й змусила Кара Мустафу вдатися до загального відступу. Сучасники, а за ними й історики, засвідчували, що такого масованого нападу силами одних кіннотників Європа ще не знала. Близько 18-ї години вечора король Речі Посполитої вже зайшов до залишеного шатра турецького головнокомандувача. Бої із залишками мусульманських військ тривали до пізнього вечора. Переслідувати відступаючих турків Ян ІІІ Собеський наказав підрозділам луцького старости Атанасія Мянчинського. Під Еберсдорфом вони нагнали один із відступаючих турецьких підрозділів і розбили його.
Османські втрати у Віденській битві становили приблизно 10 тисяч (за іншими даними – 15 000) вбитих та трохи більше поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими – близько 1 тисячі 500 убитих і 2 тисячі 500 поранених. Переможці захопили значні військові трофеї, серед яких майже 150 гармат, 983 центнери пороху, 1 тисячі 500 центнерів олова, 20 тисяч гранат, 20 тисяч гарматних ядер, 1 тисяча бомб, 8 тисяч возів, велика кількість наметів, різної зброї та амуніції. До Ватикану було передано один із прапорів (корогв) османської армії. Інший здобутий у турків штандарт Ян ІІІ Собеський подарував австрійському імператору Леопольду І Габсбургу. Інші турецькі прапори й клейноди були привезені до Речі Посполитої і протягом тривалого часу зберігалися у королівських замках Західної України.
Отож, пізнього вечора, 12 вересня 1683 р., ліве крило союзницьких військ увійшло до Відня – двохмісячну облогу було знято! Об’єднані війська європейських країн, у складі яких було багато українців, спромоглися здолали багатотисячну армію турецького візира Кари Мустафи і звільнили від багатоденного оточення столицю Австрійської імперії.
