Мандри: НЕЗРІВНЯННИЙ КОЛОРИТ ПРИБАЛТИКИ

Розглядаючи карту Європи, чомусь завжди зупинялася поглядом саме на Балтійському морі й прибережних державах: можливо тому, що вони не так часто перебувають в центрі уваги преси, як, наприклад, Франція чи Німеччина, а, можливо, через те, що, маючи спільну історію й перебуваючи тривалий час із Україною навіть у складі однієї держави, ці країни наразі повністю змінилися й майже не мають із колишніми республіками СРСР нічого спільного. Воно може й так, однак, побувавши у Прибалтиці, можна намалювати для себе чіткішу картину життя цих північних країн. Мені чомусь завжди уявлялися в них типові держави Старої Європи з давньою архітектурою, віковими традиціями й вищим чи не на порядок рівнем життя, ніж в Україні. Однак відвідини Прибалтики дещо змінили мої погляди: якщо відкинути архітектурні пам’ятки, відмінність релігії й способу життя, то не можна сказати, що її рівень є набагато вищим, ніж у нашій державі. Більше того, рідний нам Київ виглядає величніше й досить модерново порівняно з трьома балтійськими столицями. І це не може не тішити!

Сама ж історія Української держави тісно пов’язана з багатьма народами, представники яких мешкають на її кордонах, а часто-густо – й у центральних районах. Однак із кожного правила існують свої винятки, і в сенсі спорідненості націй таким винятком, мабуть, можна вважати населення прибалтійських держав – Литви, Латвії та Естонії. Адже тісне співіснування українців із прибалтами в XІV-XV століттях, включення західноукраїнських земель до складу Великого Князівства Литовського (влада якого, до речі, проводила абсолютно лояльну політику щодо українського народу, його традицій і культури) із ходом історії змінилося польсько-російським пануванням, яке надзвичайно послабило зв’язки України з державами Балтійського регіону. Тому, в принципі, й не дивно, що під час існування Радянського Союзу Прибалтика сприймалася українцями як далеке зарубіжжя – і спільний зовнішній кордон не мав при цьому жодного значення.

Та й «розірвали» цей зовнішній кордон прибалти одними з перших, розпочавши розвал потужної політичної машини під назвою СРСР. Звичайно, спільного країни Прибалтики мали з Союзом мало: власна історія, культура, навіть віра – все включало їх швидше до європейської сім’ї, ніж до пострадянського простору. Так, середньовічні католицькі собори, будівлі в ренесансному стилі, вузькі, вимощені бруківкою вулички, досить неохоче поєднуються з сірими велетнями, зведеними в так званому сталінському ампірі. Більше того, майже скрізь проглядається й лицарська старовина – безліч замків, поділ міст на «нижнє» й «верхнє» (залежно від приналежності до лицарського стану) – усе говорить про колишню присутність тут Тевтонського ордену. Турайдська кам’яна фортеця чи замок Тракай у Литві – яскраве свідчення тому. У Турайді, наприклад, ще й досі зберігаються предмети збройного обмундирування лицарів та найвища колись сторожова вежа (30 м) – нині доступна для підкорення усіх бажаючих. Тракай зачаровує острівною романтикою і різноманіттям музейних експонатів, однак приваблює ця місцина нашу увагу ще й з іншої причини: у поселенні навколо замку проживають караїми – близька для українців народність, адже в нашій державі її осередком є Кримський півострів. Переселені з його території до Литви ще за часів князя Вітовта караїми й понині зберігають свої традиції й навіть архітектуру – їх будиночки з трьома вікнами, повернутими до головної вулиці, охороняються законом.

Власним колоритом, однак більш «русифікованим», наповнена й Латвія. Більшість її населення, на відміну від литовців та естонців, володіє російською мовою (проте знання національної є необхідним). Дається взнаки й тісна прив’язаність російської культури до міста Юрмала – популярного балтійського курорту. Але своє визнання він здобув значно раніше від початку щорічного конкурсу «Нова хвиля» – ще з часів Петра І російські придворні мужі частенько купували в Юрмалі фазенди, нині занесені до списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Зараз же, володіючи нерухомістю в Юрмалі, її можна лише реставрувати й оновлювати, але в жодному разі не перебудовувати: такі дії караються законом. В Латвії ж знаходиться і Рундальський палац у Земгале, збудований легендарним придворним архітектором Франческо Растреллі. Його основною принадою є мисливський і французький парки, котрі якнайкраще доповнюють величний фасад будівлі.

Та, на жаль, російська спадщина тішить латишів лише у кам’яному вимірі: культурно ж усі вони прагнуть забути про колишній тісний зв’язок зі східним сусідом. Навіть на запитання про зупинку котрогось тролейбуса, у туриста спершу поцікавляться, звідки він, а вже потім подумають, чи варто взагалі відповідати. До речі, українців вітають з більшою радістю, ніж росіян – і це дуже приємно, бо наразі наші народи зближаються ще й політично (варто згадати хоча б створення у 2005 році в Києві нової міжурядової організації – Спільноти демократичного вибору).

Та, все ж, чого варта хоча б екскурсія Ригою!.. Від самої атмосфери старого міста перехоплює дух: старовинні вулички ХІV століття, Ратушна площа, один із найстаріших у Європі Домський собор. Мабуть, за змогу послухати звук його органу можна віддати півжиття. Тут же – і знаменитий Дім Чорноголових (колишньої купецької гільдії), й маленький шматочок Англії – будинок, в якому знімали радянську версію серіалу про Шерлока Холмса (визнану, між іншим, найкращою в світі екранізацією роману А. Конан-Дойля).

Не поступається славній Ризі й найпівнічніша Прибалтійська столиця – Таллінн. Поділений фортечними мурами на старе й нове місто, він зачаровує своєю величчю і якоюсь дивною середньовічною суворістю. У самому центрі міста знаходиться споруда ще 1246 року – Домініканський монастир, із яким контрастують, збудовані буквально за кілька кілометрів, модернові офіси й магазини. Та це й не дивно, адже за легендою Таллінн ніколи не буде збудовано повністю. Недобудованим залишився й замок у Раквері – пам’ятка, залишена нащадкам лицарями Лівонського ордену. Може це й на краще, адже тепер кожен турист може потримати в руках середньовічного списа чи скуштувати настояного погрібного вина.

Естонія, однак, цікава не лише своєю архітектурою: будучи найбагатшою з прибалтійських країн, вона має й зовсім відмінну культуру. Мова естонців швидше наближена до фінської, аніж до литовської чи латиської, валюта – естонська крона – найбільш стабільна, хоча й не дорожча за євро (а ось 1 латвійський лат, приміром, прирівнюється до 1,14 євро). Естонія абсолютно не сприймає російську мову – виявити бажання спілкуватися нею можуть хіба що люди похилого віку, і то не завжди. Абсолютно протилежною є ситуація в Литві, де російську можна почути на кожному кроці. У Латвії ж російською спілкуються хіба що в Юрмалі. Крім того, ніби на противагу Росії, естонці проводять політику суцільної європеїзації, пропагуючи повсякчас саме західноєвропейські цінності й принципи існування. До речі, вони активно запрошують Україну до НАТО й ЄС, наголошуючи на тіснішій співпраці між нашими державами після майбутнього вступу України до цих організацій.

Тобто, прибалтійські держави вже майже відійшли від радянської минувшини й прагнуть повернутися в своє історичне лоно – до Європи. Цей процес уже не зупинити: дарма, що час від часу про себе нагадують сірими фасадами будівлі часів СРСР. Вони – просто історія, котра завжди проходить через життя кожного народу чорними й білими смугами. І, мабуть, саме зараз країни Балтії крокують білою смугою своєї історії. Тож хай вона буде якомога довшою.