Постаті: ПОВЕРНЕННЯ ДМИТРА ПОЇЗДА
« Належить закон твердий мати, а справи – світлі.
І рівний будеш Богові, як не вчиниш нічого, його не гідного».
Демокріт
Дмитро Поїзд – відома в Україні людина, блискучий адвокат. Він захистив не одну сотню тих, хто вважав, що шансів на справедливий порятунок, захист честі й гідності вже немає. Дмитро Васильович уболіває не лише за власну країну, а й за інші народи, які зазнають утисків сильніших і нахабніших сусідів, для яких закони не писані, бо вони самі собі закони.
Дмитро Васильович Поїзд народився у селі з поетичною назвою Вільшанка, що на Черкащині. Це козацький край, вкритий славою і окроплений кров’ю. Його дід був справжнім козаком: однією рукою піднімав мішок зі збіжжям і викидав на підводу. Ніхто в селі не міг його побороти. Їздив він завжди на гарних конях із дзвіночками, любив співати пісень і спати під відкритим небом.
Після закінчення Христинівської середньої школи Дмитра забрали до війська. За виконання важливих доручень йому присвоїли звання старшого сержанта. Згодом він закінчив Львівську школу міліції. Після закінчення працював дільничним у Шевченківському відділі міліції м. Києва, у відділі боротьби з економічною злочинністю УМВС у Київській області. В умовах радянської тоталітарної системи виступав проти корупції в правоохоронних органах. Активний учасник боротьби за Незалежність України. У 1992 році одним із перших заснував адвокатську фірму під назвою “Противага”. Нині працює адвокатом.
Пан Дмитро разом із берегинею родинного вогнища – пані Світланою – виховує шестеро дітей. Старший син, Дмитро, навчається в Транспортному університеті. Син Ярослав працює на фірмі, тринадцятирічний Богдан захоплюється спортом. Дві донечки – Зоряна і Катерина — юні художниці. Найменший син, Тарас, – першокласник. У 2005 році Указом Президента України Поїзд Світлану Володимирівну нагороджено медаллю “Материнства” 1-ого ступеня.
На численні прохання читачів «Гетьмана» ми зустрілися з цією чудовою людиною. Розмова виявилася приємною та цікавою, адже Дмитро Поїзд не вміє лукавити, тому говорить від душі.
– Пане Дмитре, ви, кадровий офіцер, в умовах тоталітарної системи, ідеологічної заангажованості активно боролися з комуністичною владою...
– Пригадую часи, коли ми з товаришами написали заяву голові Руху Іванові Драчу про беззаконня та корупцію в правоохоронних органах. І на робочих засіданнях у відділі міліції я неодноразово виступав проти приниження офіцерів. Крім того, завжди був прихильником перебудови, виступав за незалежні профспілки у міліції.
На роботі мені вдалося створити осередок Руху. Я повсякчас наголошував на відродженні української нації, відтворенні історії українського народу. Будь-які дії за українську незалежність тоді піддавалися утискам із боку комуністичної влади.
Згодом мені запропонували балотуватися у депутати до Верховної Ради СРСР. За законами, які діяли у 1989 році, громадська організація чи підприємство, що висували кандидата в депутати, мали право до моменту голосування відкликати свого кандидата. Для мене це було досить небезпечно, адже я тоді висував таку тезу: “Товарищи! Не тешьте себя иллюзиями, что правовое государство можно построить при наличии однопартийной системы”.
Моє керівництво, за день до виборів, провело збори і оголосило мені про відкликання. Однак колеги – 400 простих офіцерів і сержантів – мене одноголосно підтримали.
Я був одним із 34-х кандидатів від Залізничного району. Моїми конкурентами були Лобановський, директор Інституту держави і права Шемшученко, економіст Черняк та інші відомі люди. Вперше зі своєю програмою я виступив на лівому березі Дніпра. Я посів шосте місце, отримавши майже 40 тисяч голосів.
– Отже, керівництво було проти вашої кандидатури?
– Так. Але найголовніше, що колеги були “за”. Мої виборці та однодумці прийшли до райвідділу міліції з плакатами, на яких було написано “Руки геть від демократа Поїзда”. Люди понесли мене на руках на Поділ. Я виступив із промовою біля пам’ятника Григорія Сковороди.
Після балотування почалися переслідування, однак мені вдалося виграти п’ять судів офіцерської честі. Після цих подій я написав рапорт про звільнення, а мене звільнили за статтею службової невідповідності. Звичайно, це незаконно. Голова Руху Іван Драч запропонував допомогти поновити мене на службі, але я не погодився.
На з’їзді Руху мене обрали секретарем із правових питань. У ті часи людину могли звільнити лише за те, що вона несла прапор, говорила у гучномовець на зібраннях, узяла участь у рухівському зібранні. Я захищав людей у судах першої інстанції, адже вони тоді йшли в Рух із останньою надією. Скривджених було мільйони. Пригадую, що люди навіть зібрали чимало підписів у ВР, щоб мене обрали міністром ВС.
У 1992 році вийшов закон “Про підприємницьку діяльність”. Я відразу, одним із перших, відкрив адвокатську фірму під назвою “Противага”. Податок від прибутку тоді становив 70%, чим держава загнала у глухий кут лікарів, адвокатів та інших людей, хто хотів мати власну справу.
Усе життя я боровся за свободу, за чесність, тому мій прихід у козацтво був закономірним. У 1993 році на Великій Раді Українського козацтва мене обрали Генеральним суддею. Цю посаду я обіймав чотири роки. Їздив по регіонах, вирішував спори між козаками і отаманами, між отаманами і Генеральною Канцелярією.
Адвокат завжди сприяв захисту прав, свобод та представляв законні інтереси громадян, надавав їм різноманітну юридичну допомогу. Адвокат – це людина, яка повинна завжди стояти на сторожі Справедливості. Саме цим я і займався.
– Які недоліки державної політики на 17-му році незалежності України?
– Я можу назвати ці роки топтанням на місці. Ми давно повинні були визначити вектори стратегії розвитку – Захід чи Схід. Наші керівники зараз не відповідають за вчинки і за те, що повинні були зробити, однак не зробили. Колись гетьман чи генеральна старшина звітували перед Радою: якщо чогось не виконували, то були суворо покарані.
– Чи потрібні реформи у правоохоронних органах?
– Потрібно скоротити чисельність правоохоронних органів. Є дані, що в Росії у 1916 році на 125 мільйонів було 50 тисяч поліцейських. У нас сьогодні ушестеро більше, ніж у царській Росії. Відомо, що важлива не кількість правоохоронців, а їх якісна підготовка. Для нашої країни підійшов би досвід Великої Британії. В Україні у різних правоохоронних органів дублюються функції. Наприклад, і в СБУ, і в УВС є відділ боротьби з організованою злочинністю. На мій погляд, СБУ повинна займатися виключно розвідкою і контррозвідкою.
Працівників міліції потрібно навчати за американською системою, звертаючи особливу увагу на патрульно-постову службу. Прокуратуру варто ліквідувати взагалі, бо вона гальмує демократичний розвиток суспільства.
Також потрібні зміни і в законодавстві. Сучасні закони можна без перебільшення назвати аморальними, адже не враховано жодних давніх традицій українського права, звичаєвого права, козацьких традицій тощо.
Римляни говорили: “Кожен закон має бути моральним”. Тоді закон не роз’єднує індивідуума і суспільство. Адже люди завжди незадоволені центральними органами влади, судами, прокуратурою та іншими органами контролю. Потрібно створити комісію із правників для перевірки і узгодження законів, а згодом подати їх на розгляд до ВРУ.
Закони Кримінально-процесуального кодексу були прийняті ще в часи СРСР, тому сьогодні вони вже не зовсім підходять. За козацьких часів суддів не було взагалі. На зібранні мешканців села люди вигукували одне слово: “Бреше!” Раніше судили отаман із двома козаками. Атрибутом судді була “судейська ліска” — палиця, з обох кінців оправлена сріблом. До генерального суду йшли відклики від нижчих судів. Спочатку козацький суд відбувався на основі звичаєвого права: “Де троє козаків, там двоє третього судять”.
– Пане Дмитре, чи потрібне досудове слідство?
– Його можна ліквідувати чи використовували лише у надзвичайних ситуаціях – авіакатастрофах, терористичний нападах, незаконній торгівлі наркотиками тощо. Варто наголосити і на запровадженні інституту судів присяжних, адже до цього часу відсутній закон про суд присяжних. Він допоміг би подолати хабарництво та здирництво. У багатьох країнах – Великобританії, Франції – досудове слідство відсутнє, а слідчим є суддя.
Наші закони прописані таким чином, що народ не може брати участі у судових справах. Українці все частіше звертаються по допомогу до Європейського суду з прав людини, бо не можуть вирішити свої проблеми у судах як першої інстанціях, так і в апеляційних судах. Це і є сьогоднішнє правосуддя по-українськи.
- Пане Дмитре, однією з небезпек для держави, я не перебільшую, є спроби перманентної зміни Основного закону України - Конституції, під ситуацію, під конкретні політичні сили і мало не під окремих політиків. Як цьому запобігти?
- Річ в там, що у нас Конституція прийнята не волею народу, а під впливом певних обставин, в екстреному порядку, за одну ніч. Про це всі знають і на цьому я не буду зупинятися. Що було, те було. А сьогодні, я переконаний, потрібно обрати фахівців з права на пів року до Установчих зборів. Вони б якраз мали розробити і затвердити Конституцію, яка повинна ґрунтуватися на десяти основних законах: головні - це про законодавчий орган, про виконавчий орган, про судову владу, закон про судове обвинувачення, закон про адвокатуру, закон про рахункову палату чи народний контроль. Народний контроль обирається на три роки із щорічною ротацією, закон про вибори шерифів, українською мовою околоточних. Я за введення українських назв. І якщо спершу вона викликає подив, то до рідного скоро звикається. Іноземні запозичення недоречні. Ми маємо свої традиції. Кожна назва має і змістовне наповнення.
Отже, Закони повинні бути так обґрунтовані, і так захищені, щоб не змінювалися наступними призивами Верховної Ради. Бо що це за Основний закон і яка буде до нього довіра, якщо він буде змінювати, кожні чотири роки, а то і частіше.
Державні Конституційні збори збираються раз на 10 років. Щоб прийняти поправки, які закономірні у процесі становлення молодої держави.
Спілкувалася Евеліна Дмитрович
