Постаті: ЮВІЛЕЙ ЛИЦАРІВ СВОБОДИ
Пройшовши нелегкий шлях поневірянь у в’язницях, концтаборах та безробіття, кожного року всі учасники репресованої групи збираються, щоб згадати день свого арешту. Можливо, комусь це здасться дивним, однак лише на перший погляд. Адже всім цим людям є за що дякувати своїй нелегкій долі. Вони вистояли у нерівному протистоянні і мають право відзначати 6 липня як день своєї перемоги, відчуваючи себе переможцями. Ця подія показала, що вони спроможні витримати тиск влади: ні арешти, ні в’язниці, ні концтабори та заслання їх не перекували, не спотворили – вони залишилися тими самими людьми, які боролися і відстоювали право української нації на власну національну державу.
Про активізацію національного руху в Україні В.Щербицький “совершенно секретно” повідомляв у ЦК КПРС: “Он (Є.Пронюк. – Авт.) создал группу единомышленников из числа научных работников Института философии и студентов Киевского политехнического института и Киевского госуниверситета, пытался возобновить выпуск нелегального антисоветского журнала «Украинский вестник», подбирал для этих целей надежную квартиру, изыскивал средства для размножения антисоветских материалов».
Сам Євген Пронюк зазначає, що “ця дата дійсно символізує рішучість нашої діяльності й волі у захисті прав рідного народу, завдяки чому ми ввійшли до історії ХХ ст. Ми не можемо применшувати той факт, що нас оцінили як небезпечних, бо той дисидентський рух був важливою ланкою шляху, який вів до розпаду Радянського Союзу. Саме посилання на порушення прав і свобод людини і наявність політичних ув’язнених засвідчили неминучість занепаду СРСР. В академічному Інституті філософії – цитаделі комуністичної ідеології – організувались люди і вели зовсім протилежну діяльність. Ми писали статті та поширювали інші матеріали про комуністичне гноблення України. У моєму вироку був перелік 58-ми таких праць, книжок, які я розповсюджував, але то лише те, про що стало відомо КДБ”.
Варто згадати Вадима Пеньківського – правника, працівника Інституту держави і права АН УРСР, що консультував групу, давав поради поведінки під час арешту і навіть написав про це гарну статтю, яку група поширювала. Вадима, звичайно, репресували. У своєму портфелі “переховував” самвидав і Микола Роженко. Проблемою було зберігати самвидав, навіть надрукувати було легше, ніж зберігати. Миколу Роженка як старшого наукового працівника ніхто не підозрював, тому він на ніч забирав самвидав у портфель, а вранці приносив, щоб ми могли його розповсюджувати. Зрештою, його також було репресовано. Цей гурт в Інституті філософії зробив чимало добрих справ в ім’я української держави. Не можна не згадати Івана Світличного, з яким наша група найщільніше співпрацювала і який надавав нам матеріали для самвидаву. Він спрямовував діяльність нашої групи і присвятив своє життя здобуванню Україною свободи. Важливою була також поява в інституті Василя Лісового, котрий перебрав на себе багато роботи, ставши учасником групи, адже він тривалий час залишався поза підозрою.
З висоти 2008 року варто сказати, що гурт зробив багато добрих справ у напрямку просвітницької діяльності – це поширення істинної правди про нашу історію, ідей про самостійність Української держави. “Це дійсно не абищо і тому ми, витримавши всі ці тягарі ув’язнення та заслання, маємо велику радість від того, що наша ідея реалізувалася – ми маємо самостійну Українську державу. – зазначив Євген Пронюк. – Ми незадоволені тим, якою є ця держава. Ми хотіли б, щоб вона була кращою, але це вже ставлення самих українців, які мають прагнути зробити Україну найдемократичнішою, найбагатшою, наймогутнішою і найсправедливішою країною у світі. Я вважаю, що ми до цього йдемо, хоча є сили опору всередині України. Це здебільшого сили, що мають промосковське спрямування. Але я певен, що українська нація дійде до омріяного майбутнього, у яке вірило останнє покоління політичних в’язнів комунізму і про що мріяли попередні покоління політв’язнів. Ця ідея дійсно передавалася з покоління в покоління – і мільйони людей гинули за неї. Вона частково втілена у своїй завершальній формі, але з часом набуде довершеного вигляду. Нам приємно зустрічатися, згадувати, але ми не можемо бути байдужими до нинішніх проблем української держави. Ми про них пишемо, намагаємося висловлюватися і обговорювати їх. Ми віримо, що і наша боротьба, і боротьба попередніх поколінь українських політичних в’язнів комунізму не була марною. І ми матимемо свою правову, демократичну, багату і могутню українську державу”.
Вікторія Цимбал нагадала про тих, про кого здебільшого забувають. Чоловіків ув’язнювали, залишали без роботи, але вони знали головне – поруч із ними в найгірші часи були їхні дружини, які взяли на себе чи не найтяжчий удар. Це і Віра Лісова, і Галина Дідківська, і Ліда Бишовець. Їхні долі тяжкі й героїчні. Ліда Бишовець, дружина Василя Бишовця, була вагітною на останньому місяці й, намагаючись хоч щось дізнатися про долю арештованого чоловіка, годинами сиділа на сходах під стінами КДБ. Дружини Є.Пронюка і В.Лісового їздили з малими дітьми на побачення до чоловіків, неймовірно ризикуючи. Вони таємно вивозили з таборів інформацію про реальні події в Україні, яка потім передавалася не лише в Україні, а й за кордоном. Їх змушували відмовитися від своїх чоловіків – зрадити них самих, а над їх дітьми висіла тінь ув’язненого батька. Але вони гідно перемогли всі ці труднощі й варті того, щоб про них завжди пам’ятали.
Важливою заслугою усіх цих людей є натхненний приклад героїчного громадянського вчинку, яким був для більшості відкритий виступ проти офіційного курсу. Ось чому вони вкотре відзначили 36-у річницю арешту. Для них 6 липня є днем відкритого протистояння, хоча й нерівного, але необхідного. Правда вимагає жертовності, за неї потрібно твердо стояти чи висіти на хресті. За справедливість варто віддати навіть власне життя. І те, що всіх цих людей переслідували за правду, робить їх найщасливішими. Бо за правдою завжди була любов – до рідної землі, людської гідності, свободи та кращого майбуття.
Людмила Метліцька
