Історія, філософія, релігія: ЧОРНОМОРСЬКІ КОЗАКИ В БИТВАХ НА ВОДІ ПРОТИ ТУРКІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ 1787-1791

Ю.О. Білий,

професор математики Миколаївського педінституту

та Херсонського педуніверситету,

Соросівський професор

Після брутальної ліквідації Запорозької Січі російськими військами під керівництвом генерала-найманця Текелія, що відбулася за наказом імператриці Катерини II у червні 1775 р., значна частина запорожців подалася за Дунай і оселилася на землях, які були під владою турецького султана. Автору, свого часу солдату Червоної Армії, несподівано довелося зустрітися з їх нащадками в кінці серпня – на початку вересня 1944 р., коли після розгрому німецько-фашистських військ в Ясько-Кишинівській операції ми вийшли на південь Дунаю й форсували його в районі румунського містечка Ісакча. Зненацька заходимо в справжнє українське село початку XIX ст. — справжні українські хати під солом’яними чи комишевими стріхами, люди в національному одязі, розмовляють чистою (як нам здавалося) українською мовою. «Звідки ви тут взялися?», – питаємо. «А хіба ви не чули про запорожців за Дунаєм?», – запитанням на запитання відповіли вони. Звичайно ми чули, але це було так давно – з 1775 по 1944 рік пройшло понад 169 років! «А як вам вдалося зберегти тут, на чужині, звичаї, мову?». «А школи навіщо?». «У вас тут були українські школи?». «Так». «А де ж ви підручники українською мовою брали?». «Друкували». Дивно, як це в монархо-боярсько-фашистській Румунії українські підручники видавалися. Мої товариші по службі на Кубані розмовляли, зазвичай, суржиком – спотвореною українською мовою. Це були нащадки тих козаків, які пішли трохи пізніше не направо, як задунайці, а наліво – освоювати кубанські землі. Вони розповідали, що в пожовтневий час у кожному селі чи станиці там відкрилися українськомовні школи, в кожному районі Краснодарського краю видавалися газети українською мовою, а в Краснодарському педінституті був факультет, який готував учителів для українських шкіл, але десь у 1923 році наркомнац – товариш Сталін – категорично заборонив на Кубані все, що тхнуло українством. Сьогодні лише виступи кубанського козачого хору (співають виключно українські пісні) нагадують про походження кубанців...

Після розгрому Запорозької Січі землі запорожців були щедро роздаровані царським вельможам та іноземним переселенцям. Дещо залишилося і козацькій старшині, яка не покинула рідної землі. А простим козакам, сіромі, дісталася доля наймитів у нових господарів, а декого встигли й закріпачити. Козацька старшина обзавелася сім’ями на закріпленій за ними землі (до 1500 десятин на члена сім’ї), завела господарства на кшталт поміщицького. Деяка їх частина одержала офіцерські чини російської армії.

Попередня тривала війна з турками у 1769-1774 рр. не вирішила питання про статус південноукраїнських земель. Стало зрозуміло, що доведеться знову воювати з турками. Князь Потьомкін, який до того багато зробив для знищення Січі, хоч і був її почесним членом, «козаком Нечосою», прийшов до висновку, що треба використати в новій війні ті чималі рештки запорожців, які ще залишалися в причорноморських землях. Плани Потьомкіна цього разу збіглися з бажанням самих козаків та їх старшин знову помірятися силами із споконвічним ворогом – південним сусідом. Досить швидко було сформовано нове козацьке військо, назване спочатку «військом вірних козаків», на відміну від «невірних», які поселилися за Дунаєм і більша частина яких відмовилася від повернення «під російського царя», а потім – Чорноморським козачим військом. Були створені піші й кінні загони, передбачалося і використання козацького флоту на їх власній матчастині – великих човнах («дубах» чи «чайках» на веслах, озброєних невеликою гарматою і з командою на 40-50 осіб). Через генерала О.В.Суворова, недавнього переможця турків на Кінбурнзькій косі, новоствореному війську було повернуто запорозькі клейноди (але не назву!). Кошовим отаманом обрали Сидора Гнатовича Білого, відомого козацького старшину, діяльність якого за даними Архіву Коша Запорозького простежується із 1768 р., коли він вже займав важливу посаду Військового осавула (четверту в запорозькій козацькій ієрархії) при кошовому отаману Петру Калнишевському. Співробітниками Білого при формуванні нового війська стали запорозькі старшини Захар Чепіга та Антон Головатий. Про них ітиметься нижче.

Військо формувалося спочатку в Бериславі (на правому березі Дніпра проти Каховки), потім у Прогноях (нижче по Дніпру), а в кінці 1787 р. кіш розмістився на Кінбурнській косі в Дніпро-Бузькому лимані поблизу села Василькове (очевидно, сьогодні Василівка). Козаки встигли побудувати навіть тимчасову кошову (Олександрівську) церкву.

Козацька кіннота і піхота брали досить активну участь у наземних боях із турками (до речі, в той час проводилася облога Очакова), але особливе значення мали дії козаків у Дніпро-Бузькому лимані та на морі.

21 травня 1788 року, коли козаки зі старшиною і отаманом Сидором Білим перебували на вранішній молитві у своїй церкві, була одержана звістка, що лиманом до коша наближається ескадра турецьких кораблів. Це був направлений султаном під Очаків турецький флот під командуванням кабудан-паші Гасана. Козаки кинулися до своїх човнів й почали готуватися до бою. Але того разу турки вирішили не вв’язуватися в бій і здалися керівництву коша. За кілька днів за наказом Суворова С.Білий зі своїм військом на човнах пробився крізь стрій турецьких кораблів і 3 червня наблизився до російської флотилії, якою командував принц Нассау-Зіген (К.Г.Н.О. Нассау-Зіген – принц одного з німецьких князівств, прибув до Росії в тому самому 1788 році, був прийнятий на російську службу з присвоєнням чину кстр-адмірала і призначений командиром російської флотилії на Дніпро-Бузькому лимані. Спочатку він перебував під протекцією кн. Потьомкіна, пізніше посварився з ним, був відкликаний в Петербург, а в 1794 р. назавжди залишив Росію. У російських воєнних істориків помітна тенденція до звеличування його заслуги в російсько-турецькій війні при заниженні й навіть замовчуванні ролі чорноморських козаків та їх керівництва).

Уже 7 червня козацький «флот» показав свою відвагу і вміння виходити з найважчих ситуацій. Того дня піднялася сильна буря в Лимані, великі хвилі били назустріч козацько-російській флотилії, не даючи їй змоги ні маневрувати, ні тим більше рухатися назустріч ворожим кораблям. Тоді за наказом С.Білого козаки налягли на весла своїх човнів, взяли на буксир кораблі Нассау Зігена і, переборюючи опір шаленої стихії і не менш шалений вогонь турецьких кораблів, зблизилися з ними. В ході бою три турецькі кораблі були підірвані й затонули, а кілька інших були сильно пошкоджені. Турки не витримали і їх ескадра, яка на початку бою принаймні вдвічі перевищувала козацько-російську, ганебно відступила. На другий день Потьомкін писав С.Білому «...всякий подвиг, означающий ваше мужество и неустрашимость, производит во мне истинное удовольствие. И так теперь чувствую я оное в полной мере, услышав о храбрых Ваших деяниях во вчерашнем с флотом турецким сражении... Я объявляю всем вам (атаману, старшинам и войску) мою благодарность». За той бій С.Білий одержав чин полковника російської армії (секунд-майором він став ще в 1779 році, а чин підполковника був йому присвоєний у січні 1788 року). Козаки – учасники цієї битви – одержали по одному карбованцю сріблом...

Наступна битва на воді з турками відбулася 17 червня того самого року під Очаковом. І знову козаки на чолі з С.Білим проявили незвичайну хоробрість і відвагу. Вони, попри шалений вогонь із турецьких кораблів, сміливо накидалися на них із усіх боків, брали їх на абордаж, наводили на противника жах. Дії козаків і моряків російських кораблів зрештою змусили турецьку ескадру розсіятися. Перемога була повною. Взявши в полон 235 турків, козаки втратили лише трьох козаків, восьмеро були поранені. Серед них був і їх смертельно поранений отаман – Сидір Білий. Наступного дня його відвідав Суворов, який того самого дня доповідав Потьомкіну: «Чаю, Сидор Игнатьевич будет жив». На превеликий жаль «чаяние» Суворова не здійснилося. 19 червня від важких ран Сидір Гнатович Білий – перший і передостанній кошовий отаман Чорноморського козачого війська – помер і з належними почестями був похований у вже згаданій Кінбурнзькій Олександрійській церкві. Ні його могила, ні сама церква не збереглися.

Після загибелі С.Білого його наступником і останнім кошовим отаманом Чорноморського козачого війська (пізніше ця посада була ліквідована) став Захар Олексійович Чепіга, який і керував переміщенням чорноморських козаків на Кубань та першими кроками їх діяльності там. Важливу посаду військового судді обіймав другий сподвижник Білого – Антон Головатий. Операціям зі взяття Очакова заважала добре укріплена турецька фортеця на острові Березань у кількох кілометрах від Очакова. Взяти фортецю вирішили чорноморські козаки на чолі з А.Головатим. Переборюючи шалений опір турків із берегових укріплень, козаки вискочили зі своїх човнів, атакували укріплення і в ході впертого бою захопили їх. Проте фортеця трималася. Тоді козаки, не маючи власної важкої зброї, повернули проти фортеці гармати, захоплені під час штурму берегових укріплень. Після виснажливого бою турки здалися. У полон потрапило кількасот турків, були захоплені багаті трофеї. Потьомкін зняв зі своїх грудей Георгіївський хрест і прикріпив його на груди Головатого. Взяття Березанської фортеці полегшило і взяття штурмом Очакова, в якому найактивнішу участь взяли і чорноморські козаки. Очаків було взято 6 грудня 1788 року, в день св. Миколая. В ознаменування цієї події незабаром, у 60 км на північ, на річці Південний Буг було закладено місто Миколаїв, у якому сьогодні пишуться ці рядки. Вище по Бугу розмістилося Бузьке козацьке військо. Чорноморські ж козаки направилися далі – скоро були взяті Бендери, Хаджібей (майбутня Одеса), після взяття якого козаки заснували там поселення Пересип (зараз входить в склад Одеси).

Наведемо тепер такі свідчення: 19 липня 1788 року Потьомкін пише Катерині II, що при здобутті чорноморського узбережжя флот Росії складався із 200 менших гребних суден, у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, яких тепер є 20 тис... Друге свідчення: «У 1789 році флотилія в Севастополі нараховувала 4 великих і велику кількість малих суден, які обслуговувались колишніми запорожцями». На початку XIX ст. генерал Дашков писав: «Козаки чорноморські, пройняті духом сумління, весь час протягом тієї війни (1787-1791 рр.) у різних діях проти ворога багатьма мужніми подвигами підтвердили свою незрівнянну хоробрість...».

Водночас деякі російські воєнні історики при описі подій, пов’язаних із другою російсько-турецькою війною при Катерині II, внаслідок якої були остаточно звільнені від турецьких гнобителів території нинішньої південної України, принижують, а то й замовчують роль у них колишніх запорозьких козаків у складі Чорноморського козацького війська. Мер Москви пан Лужков, переконаний українофоб, витрачає багато часу, щоб довести, що Севастополь до України ніякого відношення не має. При цьому він забуває і про Кубань, і про Зелений Кут, і про інші регіони компактного проживання українців в РФ. У цих місцях немає практично жодної українськомовної школи, а не буде мови — не буде й народу.

Із причин, які пояснимо нижче, нашу увагу привертає особа Сидора Білого. За деякими даними, він належав до Орільської паланки Запорожжя (Оріль, чи Орель, – ліва притока Дніпра, яка сьогодні відділяє по основній течії Дніпропетровську область від Полтавської, а тоді певний час був північною межею Запорозької Січі. Вже згадувалося, що в кінці 60-х років ХVІІІ ст. він займав досить високу посаду в Запорозькому війську – був військовим осавулом (щось на кшталт міністра збройних сил - четверте місце в Запорозькій службовій ієрархії), був досить заможним - на його гроші була побудована церква в С.Могильові на тій же Орелі. Брав участь в багатьох козацьких походах. Так, в кінці травня 1772 року численний загін козаків - біля 2000 чол. під командуванням С. Білого та ще двох старшин провів під Очаковом розвідку боєм, були захоплені полонені та різні трофеї. А ще до того, в 1771 році за бойові заслуги у війні проти турок був в числі 12 запорозьких старшин і самого Кошового отамана П. Калнишевського нагороджений великою золотою медаллю з зображенням Катерини II, прикрашеною діамантами. Всі ці заслуги і нагороди не стали перепоною у покаранні деяких старшин і самого Калнишевського, який після розгрому Січі опинився на Соловках, де й просидів понад 35 років, там і помер у віці 112 років.

Коли почалися розмови про ліквідацію Січі, С.Білий у складі делегації з трьох козацьких старшин був направлений до Петербурга, щоб перешкодити знищенню Січі. Коли стало зрозуміло, що козацьке доручення виконати не вдалося, члени делегації намагалися покінчити з собою, але одному з них вдалося впевнити інших у безглуздості такого кроку. Повернувшись у рідні краї, С.Білий не направився за Дунай, а залишився на Херсонщині. Як і інші запорозькі старшини, що залишилися, одержав два земельні наділи по 4500 десятин кожен – Висунь на Інгульці при гирлі Вербової балки та Гордоватку при гирлі однойменної річки. Він мав млин, 460 коней, 100 волів, 200 корів, півтори тисячі овець, значну суму грошей. Про це дізнаємось з його заповіту, складеного за місяць до загибелі. Разом із дружиною Марією Даниловою мав четверо синів – Миколу, Василя, Тимофія та Олександра, а також доньку Марію.

* * *

Мій дід, Павло Іванович Білий, 1859 року народження розповідав мені ще до війни про Сидора Білого, як про свого діда чи прадіда. Тоді мене дивувало те, що він називав його полковником. Нещодавно я довідався, що Сидір Гнатович Білий дійсно став полковником... російської армії незадовго до своєї героїчної загибелі... Двоє його синів стали моряками, служили на Чорному морі, хоча до високих чинів не дослужились. Ще один син став священиком в церкві с. Гупалівка на тій самій Орелі. Його нащадком і був мій дід, який також міг стати священиком, але від кар’єри священнослужителя відмовився, ставши залізничником. Проте в старості успадкував батьківський дім у тій самій Гупалівці. Добротний дім знадобився під контору колгоспу, тому в 1931 році його експропріювали, а діда з бабою вигнали, не давши зібрати речі. Дід помер у глибокій старості десь на початку 50-х років, на Далекому Сході, в сім’ї одного з синів – підполковника Радянської Армії. Інших подробиць про Сидора Білого від нього я так і не дізнався...

* * *

Перебуваючи кілька років тому в смт. Братське Миколаївської області, я познайомився із отаманом Бузького козацького війська. Він видав мені патент на звання полковника того війська. «А де ж полк?», – запитав я. «Набирай собі сам», – порекомендував мені отаман. Будучи математиком і пропрацювавши майже півсотні років за цією спеціальністю, я не став її змінювати... Щоправда, історією науки взагалі та історичним краєзнавством зокрема все-таки займаюсь, про що свідчить не одна сотня моїх публікацій.