Історія, філософія, релігія: БОГДАН ВЕЛИКИЙ (до 350-річчя з дня смерті)

В.А.Смолій, академік НАН України, проф.(Київ)

В.С.Степанков, д.і.н., проф.(Кам’янець-Подільський)

У сповненій драматизму й трагізму українській історії небагато знайдеться осіб, рівних Б.Хмельницькому як за масштабами своєї багатогранної діяльності, так і глибиною її впливу на долю прийдешніх поколінь українців. Завдячуючи гетьману було започатковано нову епоху буття народу, яку видатний учений М.Грушевський назвав “Хмельниччиною”, коли “на недовгу хвилю “простим людям” довелось заглянути в сю безмірно привабну перспективу, в котрій зникли старі перегорожі привілєгій клясових і прирождених, і перед “простим чоловіком” простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, промоції на уряди в міру енергії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання.

Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіязмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крови і сліз, звязаних з викликаними нею потрясеннями. В останнім рахунку, в деяких перспективах велике потрясеннє, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їх неволі й упослідження. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартними. Оживило в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, “а навіки”. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії” .

Можна (і потрібно!) сперечатися щодо доцільності вживання у науковій літературі терміна “Хмельниччина”, але жоден з учених (про дилетантів не йдеться) не спромігся обґрунтовано (на основі аналізу існуючого комплексу джерел) спростувати винятково важливу роль постаті Великого гетьмана. Інше питання – існування розбіжностей щодо оцінок рис його вдачі та світогляду, поведінки у тих чи інших ситуаціях, діянь тощо. Це є цілком зрозумілим й неминучим, бо кожен із дослідників, намагаючись осягнути їх сутність, виходив із обраної ним методології, власного розуміння змісту і сенсу подій тогочасної епохи та ролі в них Богдана. Не можна ігнорувати й значимості такого чинника, як власне саму особистість гетьмана, котра відзначалася вражаючою динамічністю, імпульсивністю, мінливістю й суперечливістю. Нарешті слід мати на увазі, що джерельна база вивчення його життя й діяльності характеризується вузькістю, епізодичністю та інформаційною однобокістю. Її основу складають не українські джерела, що майже всі загинули, а іноземні, переважно польські й російські. Їх вивчення засвідчує, з одного боку, крайню обмеженість відомостей про життя і діяльність Богдана Хмельницького до 1648 р., характер, світогляд, взаємини з членами сім’ї й родини, друзями та соратниками, еволюцію політичних поглядів, розробку воєнних операцій тощо, а з другого – промовляє про наявність серед його сучасників вражаючої розмаїтості суджень про нього як про особистість.

Про різні аспекти життя і діяльності Б.Хмельницького написані сотні праць. На наш погляд, найбільш стисла й водночас найточніша характеристика діяльності Богдана Великого належить перу польського історика Л.Кубалі. Порівнюючи його з вождем Англійської революції XVII ст. Олівером Кромвелем, учений підкреслював, що гетьману доводилося діяти у значно складніших обставинах: “Простір його володарювання мав звідусіль відкриті кордони. Не розпоряджався він, як Кромвель, вишколеною інтелігенцією й засобами давньої і потужної держави; забезпечення війни, фінанси, громадське господарство, адміністрація, відносини із сусідами держави – все це треба було створити, все лежало на його голові. Мусів сам відбирати й навчати людей, вникати у найменші дрібниці. І якщо його військо не вимерло з голоду, мало зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигунів і зручних агентів, якщо йому ніколи не бракувало грошей, то це його особиста заслуга, якій можна позаздрити і то не лише у нас, а й у Польщі.

Була це людина під будь-яким поглядом надзвичайних масштабів, переростала людей високообдарованих до таких меж, що входила у сфери, яких не можна охопити. Про нього можна сказати, що народився володарем: умів приховувати свої наміри, у вирішальні хвилини не вагався – всюди могутня воля і залізна рука ... не існувало такого важкого становища, з якого б не зумів вибратися з користю для себе... Був подібним до холодної безодні, яка залишається непорушною, хоча на її поверхні шугають найбільші хуртовини” .

Час і місце народження Богдана, через брак достовірних джерел, оповиті серпанком загадковості. У розпорядженні істориків обмаль відомостей про його батька – дрібного православного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Зокрема і досі не поталанило з’ясувати, з якого поселення походив його рід. Припущення І.Крип’якевича щодо с. Хмельник Перемишльської землі вимагає переконливішої аргументації. Швидше всього слід погодитися з думкою, що М.Хмельницький народився і провів молоді роки у західному регіоні України, найімовірніше на службі у магната Яна Даниловича. Виконуючи невідоме нам одне з його доручень, він порушив чинне законодавство й, рятуючись від вироку суду про баніцію* , у другій половині 80-х рр. XVI ст. опинився у Чигиринщині, – володінні Я.Даниловича, де заснував хутір Суботів. Згодом почав успішно виконувати обов’язки осадчого** й дослужився до посади підстарости (помічника старости, котрим був Я.Данилович) .

На новому місці Михайло одружився з козачкою Агафією (сучасний дослідник родоводу Хмельницьких В.Кривошея висловив припущення про можливість її шляхетського походження ). В їхньому шлюбі й народився Богдан. Де й коли це сталося, точних відомостей немає. В історичній літературі поширилася версія, що майбутній гетьман України з’явився на світ 27 грудня (за старим стилем) 1595 р. (6 січня 1596 р. за новим стилем) у день Теодора Начертанного, а тому й був наречений Богданом (народна форма імені Теодор, точніше імені Феодот). Поза увагою дослідників не залишився факт його подвійного імені: в урочистій обстановці духовенство величало його Зиновієм, хоча він сам себе ніколи так не називав. А відтак з’явилася версія, що першим хресним ім’ям гетьмана було Зиновій (у такому випадку він міг народитися 2 (12) листопада, коли у святцях фіксується це ім’я й бути охрещеним у день св. Феодота 10 (20) листопада) . Вона виглядає досить переконливою, проте не пояснює причини святкування Богданом дня народження саме 27 грудня за старим стилем. Тому дане питання продовжує залишатися відкритим і потребує подальшого вивчення. Місцем народження гетьмана дослідники вважають Чигирин, Переяслав або Черкаси. Ми схиляємося до думки, що ним був Суботів. Висловлюються припущення, що Богдан мав двох братів і двох сестер .

Маємо скупі відомості про його дитячі та юнацькі роки. Якщо вірити анонімному автору рукописної “Історії про нещасливе володарювання Яна Казимира, короля польського”, Хмельницький зростав неслухняним, дуже впертим і відлюдним хлопцем . Знання й ціннісні орієнтири він отримав під час навчання у двох різних за своїм характером навчальних закладах: школі при якомусь із київських монастирів та Львівській єзуїтській колегії. Поєднання традиційної освіти, що існувала в Україні, із західноєвропейською сприяло розширенню світогляду юнака, дозволило познайомитися із духовними надбаннями Центральної і Західної Європи. Він вивчав історичні джерела (літописи й хроніки), непогано (як для свого часу) знав історію свого народу, вільно володів латинською і польською мовами.

Після завершення навчання з 1617 р. юнак розпочав військову козацьку службу у складі Чигиринської сотні Чигиринського полку. І відтоді назавжди пов’язав свою долю з козацтвом. Перше важке випробування випало йому восени 1620 р., коли разом із батьком у складі польського війська взяв участь у молдавській виправі. У жорстокій битві із турками й татарами 18-21 вересня під Цецорою поляки зазнали нищівної поразки; у ній поліг Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив до турецького полону. Доля закинула молодого козака до столиці Османської імперії – величного Константинополя, де він знаходився у неволі в одного з адміралів флоту (як пізніше згадував Хмельницький, пережив “два роки суворого ув’язнення”) .

Яким чином йому поталанило вирватися на волю, достеменно невідомо. Повернувшись до рідної оселі, Б.Хмельницький поновлюється на службі реєстрового козака Чигиринського полку, успішно господарює (овдовіла матір вийшла заміж за шляхтича В.Ставицького й залишила Суботів). У другій половині 20-х рр. Богдан одружується з донькою заможного переяславського козака Семена Сома (?) – Гафією. Подружжя мало 9-12 дітей: 3-4 синів (Тиміш, Юрій, Григорій (помер немовлям) й невідомого імені) та 6-8 доньок (Степанида, Олена, Марія, Катерина, а імена решти невідомі) . Після смерті першої дружини Хмельницький одружується з Мотроною Чаплинською, яку 1651 р. . було страчено за безпідставним обвинуваченням у причетності до змови проти гетьмана. Його третьою дружиною стала сестра ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганна – вдова по другому чоловікові Мартинові Пилипенку .

Якими були зовнішній вигляд і вдача першого гетьмана Української держави? Його зовнішність найбільш точно передає гравюра гданського майстра В.Гондіуса, виконана з малюнка 1651 р. придворного маляра литовського гетьмана Я.Радзивила А.Вестерфельда, котрий бачив Хмельницького у таборі польсько-литовського війська. На ній зображено чоловіка похилого віку. Високе чоло і дугасті, чітко відтінені брови підкреслюють відкритий і водночас владний і важкий погляд очей. Тонкий, задовгий ніс, трохи закручені донизу “козацькі вуса”, міцно стулені вузькуваті губи, не важке, але круто зрізане підборіддя довершують вираз обличчя, від якого віє холодом, сумом і безмежною втомою. За свідченням венеціанського посла А.Віміни, котрий вів переговори з гетьманом у 1650 р., “росту він скоріше високого, ніж середнього, кремезний і міцної будови. Мова його і спосіб управління показують, що він має тверезе судження й проникливий розум... У поводженні він лагідний і простий, чим притягає до себе любов воїнів, але, з другого боку, тримає їх у дисципліні суворими карами. Всім, хто входить у його кімнату, він тисне руку і всіх просить сідати, якщо вони козаки” .

Джерела свідчать, що холеричний темперамент Богдана та суперечливість його вдачі часто проявлялися у рисах характеру, вчинках, діях. Різкість у судженнях, бурхливі спалахи емоцій, запальність поєднувалися з м’якістю, привітністю; дотепність – із мовчазністю; простота і щирість – із лукавством і мстивістю; доброта і поступливість – із жорстокістю і впертістю. Не виключено, що від природи він був талановитим актором і залежно від обставин розігрував ту чи іншу роль. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицію, сталеву волю, вміння передбачати розвиток подій. У ньому дивовижно поєднувалися відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість і готовність до компромісу, поступливості. Ніхто ані з соратників і друзів, ані з суперників і ворогів ніколи не зміг прорахувати його дій, “прочитати” думки, а відтак передбачити поведінку. Хмельницький залишався незбагненним, а тому ще більш таємничим і грізним. Гетьмана любили і ненавиділи, ним захоплювалися і проклинали, але всі, без винятку, його боялися. Наділений дивовижної сили харизмою, він магічно впливав як на окремих осіб з оточення, так і на багатотисячні маси вояків армії чи учасників козацьких військових рад. У ньому вбачали володаря, даного русинам (українцям) Богом. Останнє визнавали і польські шляхтичі: “Русь вважала собі, що той Хміль Богом даний, що то від Бога даний для їхнього визволення”, тому “всі його як Бога шанують” .

При всьому цьому в повсякденному житті Богдан Хмельницький був невибагливою й скромною людиною. Як правило, носив звичайний козацький одяг і лише в урочистих випадках наряджався у коштовне вбрання. Гетьманська садиба у Чигирині нічим не відрізнялася від житла інших заможних козаків. Не відзначалися пишністю і влаштовані ним банкети. Кохався в голубах, любив смакувати каву, започаткувавши її вживання в Україні, у вільний час знаходив хвилини, аби пограти на цитрі (бандурі?) чи покурити турецьку люльку.

У 20-30-х рр. сформувалися політичні уподобання Богдана. Це відбувалося під впливом різних чинників, включаючи власний життєвий досвід та політичну культуру рідного йому козацького стану, що переживав бурхливий процес свого становлення. Майбутній гетьман належав до того кола козаків і старшин, котрі, не зупиняючись перед використанням зброї, наполегливо домагалися від польського короля й уряду визнання прав і свобод Православної церкви, Війська Запорозького та руського народу. Так, джерела фіксують його участь у повстанні 1630 р. За словами автора “Історії про володарювання...”, “велике лихо затримувати сильний вогонь у грудях; і під соломою вогонь встає, коли дим підніметься, то і полум’я з’являється. Так теж Богдан до заколотів привчався: поволі з найменших до найвищого рівня розгнузданого і лютого заколоту. Насамперед був співучасником Тараса...”

Не залишився Хмельницький й осторонь потужного повстання 1637-1638 рр. Аналіз діяльності штабу П.Бута (Павлюка) по його організації влітку 1637 р. засвідчує її дивовижну подібність до заходів Б.Хмельницького взимку 1648 р. Йдеться про спроби залучити на свою сторону реєстровиків, надіслання “закличних” універсалів підніматися на боротьбу до населення “волості”, намагання заручитися допомогою татар і донських козаків тощо. Як на наш погляд, це промовляє про очевидне перебування Богдана в оточенні Павлюка. На початку січня 1638 р., як уже писар Війська Запорозького, він підписав під Боровицею акт капітуляції повсталих козаків. Влітку знову знаходився серед старшин, які очолювали повстання. Після його розгрому брав кілька разів участь у козацьких посольствах до короля, безуспішно домагаючись пом’якшення умов “Ординації” 1638 р. Не виключено, що в 1644 р. у Варшаві Хмельницький вів переговори з французьким послом де Брежі про можливість найму козаків на службу до французької армії.

Стан збереження джерел не дозволяє повністю реконструювати політичні погляди майбутнього гетьмана на час вибуху повстання 1648 р. Враховуючи заповзятість, з якою Б.Хмельницький обстоював інтереси Війська Запорозького, маємо підстави припустити, що світоглядні засади визначалися наступними (типовими для патріотично налаштованих шляхти, старшини і козаків) ідеями:

? по-перше, усвідомленням власної етнічної самоідентифікації як русина (українця) – невід’ємної складової “старожитнього руського народу”, котрий споконвіків (з часів княжої Русі) проживає на своїй території, священними символами якої виступали Київ і Дніпро;

? по-друге, сприйняттям Православної церкви як невід’ємної ознаки приналежності до “руського народу”, оберегом збереження спадщини історичних, культурних і релігійних традицій своєї “руськості” та єдності;

? по-третє, розумінням під “руським народом” населення “територій, історично пов’язаних із Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною”, виносячи за їх межі “не лише російські, а й білоруські терени...” ;

? по-четверте, поглядом на Люблінську унію як таку, що передбачала добровільне і рівноправне об’єднання Русі з Польською Короною і Литвою “в одне тіло” – Річ Посполиту, а на короля – як на володаря, зобов’язаного, відповідно з укладеним договором, оберігати права і вольності “руського народу”, не допускати їх зневаги й порушення;

? по-п’яте, усвідомленням козацтвом себе лицарством – “політичним народом”, рівноправним зі шляхтою, легітимізованим виразником і захисником прав і свобод “нашої руської нації”;

? по-шосте, зародженням сприйняття Військом Запорозьким служби королю як певного контракту з обопільними зобов’язаннями і присягою монарха його виконувати; невиконання ж їх володарем Речі Посполитої звільняло б козацьке товариство від обов’язку служити йому і надавало б законне право захищати свої та “руського народу” права і свободи;

? по-сьоме, “козацьким автономізмом”, що передбачав визнання з боку Варшави певного автономного статусу козацького регіону, де існували створені Військом Запорозьким власні владні структури.

Вони й визначали сутність політичних переконань Б.Хмельницького, котрий з кінця 30-х рр. обіймав посаду чигиринського сотника. Він, як і його соратники по боротьбі за права і свободи руського народу й Війська Запорозького, намагався домогтися припинення національно-релігійних утисків українського народу, зневажання православ’я й Православної церкви, скасування “Ординації” 1638 р. й урівняння у правах козацтва зі шляхтою. Проте всі вони (можливо, за незначним винятком) на 1648 р., по-перше, продовжували розглядати Річ Посполиту своєю політичною Батьківщиною й не мислили про вихід Русі з її складу; по-друге, у їхній свідомості складався образ короля Владислава IV як захисника прав і свобод руського народу та Війська Запорозького, котрому заважають правити справедливо свавільні пани й урядники, які постійно ігнорують його волю. Міф про праведного володаря живився таємними переговорами (у котрих брав участь і Богдан) з ним у 1646-1647 рр. частини старшини, яка, взамін на проведення морської виправи проти Порти, домоглася від короля згоди на скасування “Ординації” й збільшення козацького реєстру до 12 тис. осіб .

Правда, особисто Б.Хмельницький і його однодумці не покладалися лише на обіцянки Владислава IV, а з початку 1647 р. розпочали підготовку повстання, до чого спонукало їх посилення утисків і переслідувань з боку урядників, полковників, шляхти та орендарів. За власним пізнішим зізнанням, вони взялися за зброю “не з пихи і не з наміром чинити свавілля, але з великої біди та через кривди...” На самого Богдана вчинили кілька замахів, у нього відібрали маєтність, вигнали його сім’ю з домівки, люто познущалися з малолітнього сина Юрія, що, зрозуміло, аж ніяк не могло сприяти збереженню лояльності до влади і підштовхувало до виступу проти неї . Науковці чомусь і нині продовжують недооцінювати роль організаційної діяльності чигиринського сотника та його соратників у спалаху революційного вибуху влітку 1648 р., створюючи хибну видимість переваги у цьому стихійного чинника. По-перше, до підготовки козацького повстання, що мало розпочатися в кінці жовтня – на початку листопада 1647 р., було залучено щонайменше сотню осіб, котрі після його провалу (через зраду й появу татар Очаківської орди) продовжували схиляти на свою сторону реєстровиків козацьких полків. По-друге, перебуваючи на Запорожжі (спочатку на о. Томаківка, а пізніше на Січі), упродовж січня-квітня 1648 р. Б.Хмельницький провів колосальну роботу з підготовки до виступу населення Київщини, Брацлавщини й інших регіонів.

Блискучі перемоги у Жовтоводській і Корсунській битвах (травень 1648 р.) та масове повстання, що стрімко поширювалося з південних теренів у центральні, відкривали шлях до продовження успішного наступу українського війська. Приголомшуючі поразки, що збіглися зі смертю Владислава IV, зумовили панічні настрої серед польської шляхти й політичної еліти, котрі вперше після Люблінської унії заговорили про реальну загрозу існування Речі Посполитої, побоюючись, аби її не спіткала трагічна доля Римської імперії. Зокрема, 8 червня хелмінський єпископ висловив неприховане занепокоєння тим фактом, що Б.Хмельницький “уже титулується київським і руським князем і, наступаючи далі, хоче утворити центр війни під Володимиром. Вся Русь до нього переходить від нас; міста йому добровільно відчиняються, незліченна кількість того свавільства і хлопства зростає” .

Проте загроза появи армії переможця на східних рубежах Польщі виявилася примарною. Гетьман відмовився від наступу. Чому? Вичерпної відповіді на дане питання через брак джерел дослідникам віднайти не вдалося. На наш погляд, існувало дві основні причини призупинення наступальних дій. Перша полягала в сподіваннях більшості козаків і старшин на успішність проведення переговорів із королем, у котрому вбачали протектора. Друга – у відсутності намірів розгрому Речі Посполитої й виокремлення з її складу незалежної Руської / Української держави. Як свідчать джерела, програма Б.Хмельницького у цей час обмежувалася здобуттям лише для козацького регіону (включаючи Білоцерківщину й Уманщину) статусу автономного державного утворення. Її реалізація пов’язувалася з постаттю Владислава IV, котрого Військо Запорозьке воліло бачити справедливим монархом із сильною владою.

Шлях від ідеї автонізму до ідеї витворення незалежної держави в етнічних межах проживання українців виявився для Богдана складним і не безпомилковим. Смерть короля й рішуча відмова польської політичної еліти піти на щонайменші поступки у сфері “автономізації” козацького регіону (витворена сеймом комісія для переговорів отримала сувору інструкцію у жодному випадку не погоджуватися ні на утворення “особливого уділу” з володінь Речі Посполитої, ні на скасування її влади на теренах певного регіону ), з одного боку, й рішучі вимоги повсталих мас знищити “ляцьке панування” й “загнати поляків за Віслу” – з іншого, не могли не вплинути на світогляд гетьмана. На осінь у нього та більшості соратників уже зароджується переконання щодо необхідності вимагати від новообраного короля визнання існування в складі Речі Посполитої третього державного суб’єкта – Руської держави у складі щонайменше Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського і Чернігівського воєводств зі статусом, який мало Велике князівство Литовське .

Намагаючись домогтися від Варшави обрання на королівський престол кандидатури Яна Казимира, котрий у таємних переговорах із гетьманом, вочевидь, давав подібну обіцянку, восени Богдан Хмельницький здійснює Західний похід української армії до Замостя. Мабуть, факт переходу корони до рук бажаного претендента, а також несприятливі умови для продовження воєнних дій у зимовий час і спонукали Б.Хмельницького, всупереч настроям частини старшини і війська, прийняти у кінці листопада пропозицію Яна Казимира укласти перемир’я. При цьому він припустився, як показали наступні події, фатальної помилки: погодився), хоча проти цього слушно виступали полковники М.Кривоніс та П.Головацький, відвести армію на терени “України” (себто козацького регіону) , що перекреслювало вражаючі військово-політичні успіхи повсталих українців. Чому він так вчинив, історики і сьогодні не можуть дати вичерпної відповіді. Вочевидь, що гетьман, з одного боку, явно переоцінив спроможність новообраного короля настільки зміцнити свою владу, аби реформувати державний устрій країни, надавши Русі політичну автономію, а з іншого, продовжував залишатися у полоні доктрини ягеллонського федералізму, що трактувала Річ Посполиту єдиною й неподільною державою – спільною батьківщиною всіх народів, котрі у ній проживали. Іншими словами, Б.Хмельницький і більшість його соратників виявилися не готовими ані політично, ані психологічно у час найбільших перемог власної зброї і найважчого становища супротивника розірвати “пуповину” залежності від Польської Корони.

Щоправда, повертаючись переможцем, гетьман десь уже через півмісяця збагнув хибність відходу зі звільнених територій, тому розпорядився на схід від умовної лінії – верхів’я р. Горинь – м. Кам’янець-Подільський – залишати залоги, засвідчуючи збереження утворених тут владних структур й підпорядкованість населення цієї території своїй владі. Розпочався переломний етап у процесі формування ним наріжних принципів державної ідеї – чи не найбільшого надбання української суспільно-політичної думки після припинення існування у XIV ст. Галицько-Волинського королівства. Важливу роль у їх кристалізації відіграли зустрічі гетьмана у Києві з єрусалимським патріархом Паїсієм і київським духовенством. Не виключено, що патріарх провів обряд посвячення (“вінчання”) Б.Хмельницького на гетьманство, узаконюючи його владу як таку, що надана Богом. Він же надав релігійну легітимність повстанню й легітимізував владу гетьмана “над усією територією, що контролювалася козацтвом” .

Історики переважно продовжують не помічати тієї якісної переміни, що сталася з Б.Хмельницьким у перші місяці 1649 р. З козацького гетьмана він перетворився у володаря держави – свідомого своєї влади й ролі вождя повсталого народу. І це не залишилося обійденим увагою сучасників. “Ми застали Хмельницького, – констатували польські комісари, що вели з ним переговори у лютому 1649 р., – який так значно перемінився і через дії іноземних [правителів], і через самого себе, що йому вже не про козацтво [йдеться], а тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і приховано” .

Як справедливо зазначав М.Грушевський, “Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького...” Якісно нового змісту набуває й політична програма гетьмана. На переговорах у Переяславі (20-25 лютого) він уперше виразно сформулював мету боротьби – визволення усіх українських земель з-під польського гніту. Саме тому неодноразово заявляв про наміри “відірвати від ляхів усю Русь…” Отже, вперше було офіційно оголошено про замисел вивести Україну зі складу Речі Посполитої. Не можна оминути увагою й того факту, що ведучи мову про утворення Руського князівства, Б.Хмельницький не включав до нього білоруських земель. Тим самим перекреслювалася стара Ягелонська ідея “співіснування трьох народів – польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій” .

Заявлена у Переяславі програма збагачується Богданом новим змістом під час переговорів у травні з російським послом Г.Унковським. По-перше, він обґрунтував важливе положення про незалежність витвореної Української держави від Речі Посполитої, а, по-друге, розглядав її як спадкоємницю княжої Русі, засвідчуючи у такий спосіб тяглість державного життя українців. На його переконання, мир з Річчю Посполитою міг настати тільки за умови визнання останньою незалежності козацької України . Таким чином, на середину 1649 р. гетьман спромігся сформулювати засадничі принципи української державної ідеї, якій залишався вірним до кінця свого життя і яка стала бойовим знаменом українців наступних сторіч, котрі боролися за незалежність Батьківщини.

Водночас проходив надзвичайно інтенсивний процес розбудови державних інституцій, в якому сповна розкрився політичний геній Хмельницького, великою, якщо не сказати вирішальною, мірою завдяки якому й постала Українська держава. Використовуючи традиції Запорозької Січі, він не переносив їх сліпо на новий економічний і суспільно-політичний ґрунт. Відбувався злам вироблених козацькою спільнотою основ політичного життя. Влада виборного і жорстко підлеглого “козацькій волі” Війська Запорозького гетьмана швидко еволюціонувала в освячену Богом владу володаря, залізній волі якого тепер мала підлягати “колективна воля” козацької спільноти. Починають виявлятися самодержавні монархічні устремління Богдана Хмельницького . Зокрема, він заявив у Переяславі польським послам: “... мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським” . І невипадково серед українського населення почав формуватися погляд на нього як на незалежного від польського короля володаря їхньої держави. Промовистим у цьому сенсі виглядає звернення 21 серпня козаків до обложених у Збаражі поляків: “... ляхи, не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем (виділено нами. – Авт.) їдуть в одній кареті” .

Як ніхто з-поміж старшини, гетьман усвідомлював значимість створення ефективно функціонуючого державного механізму. Враховуючи слабку дієвість військової козацької ради як загальнопредставницького органу прямої демократії у розв’язанні важливих проблем державного життя й зовнішньої політики, з початку 1649 р. Б.Хмельницький передав її функції старшинській раді, ухвали якої надавали в очах козацтва легітимності рішенням, що приймалися ним. Одночасно він налагоджував діяльність полкових і сотенних органів влади. Важливу роль у цьому відігравали розроблені ним “Статті про устрій Війська Запорозького”, що поширювалися на різні сфери політичного життя козацької України. Спираючись на них, гетьман домагався від органів влади вчасного і беззастережного виконання своїх розпоряджень.

У 1650 р. в основних рисах завершується становлення Української держави на визначених умовами Зборівського договору з Річчю Посполитою (серпень 1649 р.) теренах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств ( площею близько 180-200 тис. кв. км), де проживало близько 1,5-2 млн. осіб. В адміністративно-територіальному відношенні вона поділялася на 16 полків. Їх інституції зосередили у своїх руках усю повноту виконавчої і судової влади. Придушивши повстання на Січі, гетьман весною 1650 р. реформував Запорожжя. На його терени переносяться засади полково-сотенного устрою: на базі кошових об’єднань-куренів утворюються військово-адміністративні одиниці – паланки, що поділялися на військово-господарчі одиниці – курені. Запроваджується посада кошового отамана, котрий тепер не обирався, а призначався гетьманом . Це означало скасування його автономного становища й перетворення козацької України в унітарну державу (Гетьманщину).

Вчені сходяться у тому, що Б.Хмельницький проводив неухильний курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади. Саме він скликав ради, брав активну участь у їх роботі, обговоренні й ухваленні рішень; очолював державну адміністрацію; відігравав провідну роль у сфері судочинства; організовував фінанси; очолював військо; визначав зовнішньополітичний курс уряду; вів рішучу боротьбу з найменшими проявами сепаратизму. Джерела свідчать, що “радили не полковники, а гетьман”, котрому “належало розв’язання важливих справ” і який виступав “справжнім володарем”, Богом даним . Він вважав свою залежність від Яна Казимира чистою формальністю, підкреслюючи, що його “ані король, ані Річ Посполита до жодної справи всилувати не можуть. Бо я вільний собі і кому захочу – буду васалом, і кому захочу – буду служити” . Показово – у своїй титулатурі у листах й універсалах Богдан почав пропускати слова “його королівської милості”. Наприклад, глухівський сотник С.Вейчик титулував гетьмана “Божою милостею великого государя нашего пана Богда[на] Хмельницкого”, урівнюючи у такий спосіб з титулом російського царя (“Божою милостию великого государя царя і великого князя Алексія Михайловича”). Вочевидь, весною-влітку 1651 р. Генеральна канцелярія “зробила спробу усталено запровадити додаток “Божою милістю” до гетьманського титулу” . Поділяємо думку, що в Україні встановлювався авторитарний режим у формі цезаризму, тобто “такого способу правління, за якого при формальному збереженні республіканського устрою керівництво всіма провідними владними інституціями зосереджується в руках однієї особи...”

Однак гетьман виношував значно далекоглядніші плани. З 1650 р. він почав реалізовувати наміри заснування власної династії, а відтак вдався до налагодження родинних зв’язків із представниками європейських правлячих династій. Зокрема, почав домагатися одруження сина Тимофія з донькою молдавського воєводи Василя Лупула. Спокусливими виглядали пропозиції турецького султана у разі прийняття протекції Порти отримати титул князя. Проте Богдан відмовився від варіанту одержати монарший трон із рук іноземного володаря, зробивши, вірогідно, ставку на перетворення у монаршу гетьманської влади, покладаючи при цьому надії на всебічну підтримку власного політичного клану, формуванню якого приділяв велику увагу . І в останні роки його життя вона справді явно еволюціонувала у монархічну. Відбувався інтенсивний процес “перетікання” від Генеральної козацької ради до гетьмана функції уособлення колективної волі Війська Запорозького. Фактично гетьман перетворювався на репрезентанта ідеї територіальної й національної соборності Русі/України, гаранта збереження суспільно-політичної стабільності у державі. За ним утверджується беззаперечне право призначати і звільняти генеральних старшин і полковників, скасовувати окремі ухвали старшинських рад; він володів правом на життя і смерть будь-якої особи у разі порушення нею чинних законів, ухвали ради чи його волі.

Наголошуючи на існуванні у Богдана Хмельницького монарших амбіцій у політиці й стосунках з елітою, все ж вважаємо хибними спроби зобразити його “військовим диктатором”. Відмінивши функціонування Генеральної ради, він все ж постійно збирав раду генеральної старшини й старшинську раду, на яких обговорювалися всі важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики. Лише їхні ухвали надавали легітимацію діям і рішенням українського володаря і, до його честі, він це розумів. “Коли за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, – підкреслював гетьман у листі від 22 березня 1656 р. до командуючого польськими військами С.Потоцького, – то його порушити нам приватним чином не можна”, бо “у цих краях, якщо що-небудь робиться без спільних старших і молодших рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями” . Саме дотримуючись їх, він домігся визнання розширеною старшинською радою у квітні 1657 р. 16-річного сина Юрія спадкоємцем гетьманської булави після своєї смерті, започаткувавши процедуру гетьманської елекції на старшинських радах . Отже, відбулася легітимація встановленої монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату, що відображало прогресивну тенденцію політичного розвитку держави. Її утвердження сприяло б згуртуванню еліти й нації навколо овіяного харизмою роду Хмельницьких як символу законності верховної влади й цілісності України.

Як уже зазначалося, саме Богдану Хмельницькому належала провідна роль у розбудові всієї системи державних інституцій. Звертає на себе увагу дослідників витворена ним суворо централізована вертикаль влади, що забезпечувало неухильне втілення у життя ухвал і наказів гетьмана й уряду та стало важливим чинником життєдіяльності державного організму, якому доводилося функціонувати у надзвичайно складних умовах боротьби за існування. Гетьман виховував у старшин та інших представників органів управління, по-перше, внутрішнє чуття законослухняності й, по-друге, усвідомлення персональної відповідальності за виконання розпоряджень. При цьому не зупинявся перед застосуванням самих суворих покарань за прояв непослуху. Наприклад, на початку серпня 1650 р. у наказі білоцерківському полковнику звучало попередження полковій і сотенній адміністрації: “Як тільки цей універсал потрапить до ваших рук, зараз же з одного міста до іншого його відсилайте, бо застерігаю кожного, хто затримає його хоч на годину і не пошле, я публічно заявляю, що такий буде визнаний неслухняним, а також згідно з військовими артикулами для прикладу нагадування іншим, щоб не наважувалися в подібних випадках грішити, буде покараний на горло” . І старшини знали, що це не пустопорожні застереження, оскільки гетьман ніколи не кидав слів на вітер і не один із них заплатив життям за недбальство чи непослух.

Що ж собою становив витворений ним державний апарат? Керівні посади у ньому обіймала генеральна старшина, котра обиралася на радах або призначалася гетьманом: обозний (відав артилерією, постачанням війська, виконував обов’язки наказного гетьмана), два осавули (складали козацькі реєстри, розв’язували питання підтримування боєздатності й дисципліни війська), два судді (розглядали й виносили вироки з цивільних і кримінальних справ, що надходили з полкових і сотенних судів тощо), писар (очолював військову канцелярію, виконуючи обов’язки державного секретаря), підскарбій (керував фінансами й організацією збору податків). Генеральна канцелярія здійснювала функції центрального органу внутрішнього управління. Вона готувала гетьманські універсали, розглядала різні справи політичного й господарського життя, спрямовувала й контролювала роботу полкових і сотенних канцелярій.

У полках і сотнях діяли місцеві органи влади. Вищу військову, адміністративну й судову владу на території полку здійснював полковник. Основним виконавчим органом були полкові канцелярії. Полковники зазвичай призначалися гетьманом. Важливу роль відігравали полкові старшини: обозний, два осавули, суддя і писар. Допоміжним органом служила полкова рада козаків і старшин. На території сотень влада належала сотникові, котрий або обирався козаками, або призначався полковником. До сотенної адміністрації належали писар, осавул і отаман. У містечках і селах козаки входили до куреня, який обирав отамана, а селяни і міщани обирали війта. Отамани й війти становили найнижчу ланку адміністрації. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї й очолювалися війтами. Інші міста й містечка, що користувалися самоврядуванням, називалися ратушними; водночас у них владу мали козацькі старшини, котрим підлягали козаки.

Оскільки розбудова держави відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то вона отримала офіційну назву “Військо Запорозьке”. З 1654 р. у листуванні починає вживатися термін “Мала Русь”, аби підкреслити відмінність від “Великої Русі” (Московської держави). Водночас серед різних прошарків населення набирає поширення самоназва “Україна”. Складалася державна символіка, зокрема функції герба почало виконувати традиційне зображення печатки Війська Запорозького – козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. Спеціального прапора як символу держави не було; частково його роль виконували гетьманські прапори, яких існувало кілька й різних кольорів. Першим з них був прапор, виготовлений у 1648 – першій половині 1649 рр. Він становив собою полотнище білого кольору з колом, посередині якого знаходився хрест (за формою майже тотожний хрестам на саркофазі Ярослава Мудрого) в обрамленні восьми (по чотири з кожного боку) золотих та двох червоних зірок. Під хрестом був зображений півмісяць, обернений рогами догори .

Надзвичайно важливою проблемою, розв’язати яку Богдан Хмельницький намагався з осені 1649 р. й до останніх днів життя, залишалося досягнення возз’єднання в межах держави усіх етнічних українських земель. Адже, відповідно до Зборівського договору з Річчю Посполитою (серпень 1649 р.), територія України розділялася на дві частини: власне Українську державу (Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства) та терени, що продовжували залишатися під безпосереднім управлінням польських органів влади (Подільське, Волинське, Белзьке, Руське й східна частина Підляського воєводства). Як підкреслював восени 1652 р. польський агент С.Щитницький, гетьман прагнув “абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у [своєму] володінні, які починаються від Дністра, йдуть до Дніпра й далі аж до московських кордонів...”

Саме з цією метою восени 1655 р. він здійснює другий Західний похід до Львова. Не випадково під час переговорів з магістратом міста гетьман заявив, що “став володарем усієї Руської землі (складовою якої розглядав Гетьманщину. – Авт.) і її нікому у жодному випадку не уступить” . Недвозначно попередив також у цей час королівського посла про можливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови відмови її уряду від претензій “до всього Руського князівства” та визнання його “під владою гетьмана у кордонах по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль” . У вересні 1656 р. українське посольство настирливо вимагало від трансільванського князя визнання у складі Гетьманщини всього західноукраїнського регіону аж до Вісли (“куди сягала грецька віра”). А на початку наступного року з ініціативи гетьмана старшинська рада відмовилася укладати зі Швецією договір до того часу, поки її король Карл Х “не визнає за ними права на свою стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли”. Влітку 1657 р. новому шведському послу повторили вимогу уже вмираючого Б.Хмельницького “одержати всю країну між Віслою і тутешніми місцями”, якої вони нікому не віддадуть .

Безперечно, Великий гетьман належить до плеяди найкращих організаторів війська й найобдарованіших полководців за всю історію України. Попри ополченський характер свого формування (в останні роки виношував план утворення 50-тисячної регулярної армії), українське військо за чисельністю (60-100 тис. вояків) і боєздатністю не поступалося кращим європейським арміям того часу. Гетьманом було використано як попередній багатющий досвід військового мистецтва Війська Запорозького, так і організаційні принципи й стратегічні засади інших армій, зокрема німецької піхоти й польської кінноти. Ядро війська складали реєстрові козаки, безпосереднім обов’язком яких було несення військової служби. Слід визнати, що вояки постійно вдосконалювали професійний вишкіл, опановували тактичні прийоми ведення бойових дій. Антіохійський архідиякон П.Алеппський, котрий влітку 1654 р. проїхав козацьку Україну із Заходу до Сходу й зустрічався з Богданом Хмельницьким, у своїх нотатках зазначав, що вони “раніше були простими селянами, без військового досвіду, але з часом навчилися” . Вже згадуваний нами венеціанський посол А.Віміна не приховував захоплення вишколом козаків, зокрема влучністю їх стрільби. “Мені випадало бачити, – згадував він, – як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, начебто це зроблено за допомогою щипців” . Важко переоцінити значимість для функціонування війська прийнятого влітку 1648 р. військового статуту – “Статей про устрій Війська Запорозького”. Вочевидь, вони закріпили струнку систему його поділу на полки, сотні й десятки (курені). Чисельність полків під час воєнних дій була різною, окрім складених із реєстрових козаків, утворювалися “охотні” полки, до яких збиралися добровольці, “охочі волонтери”, з яких згодом почали формуватися підрозділи найманців . Полковників призначав і звільняв гетьман (термін перебування на посаді складав 1 рік, після чого особа або перезатверджувалася на ній, або позбавлялася її), а сотників – полковник, хоча траплялися випадки їх обрання козаками.

Коли готувався похід армії чи існувала загроза ворожого нападу, гетьман розсилав універсали з наказом готуватися до воєнних дій, чітко визначаючи найближчі завдання. Прикладом може слугувати його універсал від 17 січня 1654 р. козацькій старшині: “Панове полковники, сотники і всі отамани як Війська Запорозького, так і городового. Бажаю вам від Бога доброго здоров’я. Зустрічаю вас цим моїм листом, щоб ви були обережні по замках і заготовляли собі воєнне спорядження як звичайно – порох, свинець і харчі на рік, бо я не укладав жодного миру з королем-ляхом. Щоб своїх неприятелів-ляхів били, якщо вони насміляться наступати на вас...” Окремими розпорядженнями визначалися місце зібрання полків і дату виступу в похід. Як правило, Богдан Хмельницький завжди особисто очолював основні сили армії й керував ними у битвах.

Під час просування чи воєнних дій у разі необхідності він надзвичайно вміло використовував старий запорозький звичай – охороняти військо табором із возів. За свідченням трансільванського історика Крауса, “у козаків такий звичай на війні, що кожен, їдучи на коні, має припряжений малий візок із харчами, і в поході ці вози їдуть з обох боків, а в середині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці; цими возами вони дуже сильні й про них кажуть, що нема в світі війська, яке вміло б краще будувати шанці, як козаки...” Так, під Пилявцями (вересень 1648 р.) гетьман зміцнив табір окопами і возами у 6 рядів. Коли відходив з-під Зборова (серпень 1649 р.), збудував табір у кілька десятків рядів. У червні 1651 р. під Берестечком наказав тричі зв’язати ланцюгами вози, що стояли навколо табору в 10 рядів. Навіть за надзвичайно складних умов битви під Охматовим (січень 1655 р.) збудував неприступний табір, розмістивши квадратом вози у 3 ряди, з’єднавши їх ланцюгами.

Прикметною рисою військового мистецтва Богдана Хмельницького стала рішуча відмова від поширеної з кінця XVI ст. козацької оборонної тактики, що в кінцевому рахунку призводила до поразок у вирішальних боях із противником. Очолюючи армію, він, зазвичай, дотримувався активних наступальних дій, намагаючись завдати польським підрозділам превентивного, часто несподіваного удару. Як спостеріг І.Крип’якевич, гетьман не розтрачував сил на облогу й здобуття укріплених фортець, а зав’язував бій з основними силами, аби розгромити їх . Характерними у цьому відношенні є його поради наказному гетьману І.Золотаренку (червень 1655 р.), аби “не замешкав курниками, так как прошлого году, просто потребно итти там, где голова, или если б где особно какие полки неприятельские стали... А около Быхова оставь ваша милость, пересмотря пехоту, и велеть около ворот окопать, а сам ваша милость там и людей не теряй и не мешкав, Бога на помощь признав, промышляй ваша милость над головой, а с хвостом бы уж удобей” .

Воднораз, у випадку тактичної доцільності, Б.Хмельницький не цурався партизанських методів ведення боротьби, як це мало місце влітку 1648 і 1651 рр. Під час боїв він не ховався у глибокому тилу, а виявляв особисту мужність, стійкість, витримку, кмітливість, ніколи не втрачав здатності тверезо оцінювати ситуацію, що часто змінювалася впродовж військових кампаній. Не може не вражати його уміння вести маневрову боротьбу, тактичні засоби якої згодом вдало використовували знамениті польські полководці С.Чарнецький та Я.Собеський. Звертає увагу на себе феноменальна здатність гетьмана створювати умови для психологічних поразок противника. Він не програв жодної з битв, якими керував особисто (трагедія під Берестечком сталася у його відсутність). Вершиною полководницького таланту стала битва під Батогом (1-2 червня 1652 р.), в якій Річ Посполита зазнала найважчої поразки за свою історію. Недарма сучасники порівнювали її з перемогою Ганнібала над римлянами під Каннами 216 р. до н.е.

Основну ударну силу армії становила піхота. Гетьман озброїв її найсучаснішою вогнепальною зброєю, визначив норми боєприпасів (на кожного козака під час походу припадало 300 куль і 2 кг пороху) і запровадив завчасну підготовку до стрільби, що дало змогу, на думку І.Стороженка, скоротити багатошеренговий стрій вояків до 3 шеренг, а також якісно поліпшити маневрування . Як відомо, козацьке військо до 1648 р. фактично не мало кінноти. Аби виправити ситуацію, з початку революції Б.Хмельницький приділяв величезну увагу її створенню. Завдяки цьому вона сформувалася як рід війська й продемонструвала свої високі бойові якості уже під Пилявцями, Зборовом і Берестечком. Гетьман спромігся також створити сильну артилерію (близько 100-120 гармат), яка нічим не поступалася польській. При цьому поділив її на полкову (легку польову) та резервну верховного командування (важку польову).

До складу армії входили також підрозділи фортифікаційної, прикордонної і сторожової служб. Було добре організовано постачання зброї, боєприпасів, продовольства й фуражу; є згадки у джерелах про існування санітарної служби. Захоплення у сучасників викликали сувора дисципліна вояків, уміння зберігати у таємниці стратегічні задуми. Київський воєвода А.Кисіль у кінці червня 1649 р. констатував: “Ніхто нічого не може знати, що задумує [козацький гетьман]”. Не випадково у цей час кам’янецький каштелян С.Лянцкоронський в універсалі до жовнірів застерігав їх проявляти обережність, бо Б.Хмельницького “швидше під обозом нашим побачимо, а ніж про нього, ідучого [на нас] почуємо” . Вирішальну роль відіграв гетьман і у становленні розвідки й контррозвідки. Чудово організована ним розвідувальна служба давала можливість вчасно отримувати цінну інформацію політичного й військового змісту, що було надзвичайно важливим у реалізації планів військових кампаній, а контррозвідка успішно розв’язувала питання захисту національних інтересів козацької України. Його сильною стороною було уміння віднаходити, виховувати й висувати на відповідальні посади у війську талановитих полковників й інших старшин.

Геніальність гетьмана як державного діяча полягала в тому, що він спромігся поєднати реалізацію національної ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну (цілком зрозумілу) непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам переважної більшості населення, насамперед козацтва й селянства. Адже у жодному випадку не можна забувати того, що період революції середини XVII ст. – це не лише час становлення Української держави, але й доба глибоких соціальних потрясінь (масштаби соціальної боротьби, що переросла у селянську війну, не мали собі рівних у ранньомодерній Європі). Як слушно спостеріг сучасний канадський вчений Ф.Сисин, “відбулися фундаментальні зміни в політичному устрої, соціальній структурі, системі контролю над власністю, уявленнях про суспільний лад. Сукупність сфер життя, в яких сталися ці зміни, переконливо свідчать, що суспільства раннього нового часу внаслідок повстань можуть зазнати кардинальних трансформацій. В Україні найглибше і найбільш масштабно ці зміни проявилися в галузях відносин власності та політичного устрою. Менш значні, але істотні були трансформації в соціальній та ідеологічній сферах... до кінця століття Хмельниччина визначала основні тенденції в політиці, суспільстві, економіці та культурі” .

Звісно, Б.Хмельницький не міг сприймати тогочасне суспільство як позастановий соціум без визначених прав і привілеїв тих чи інших станів і груп, тим паче, що належав до шляхетського стану. Влітку 1648 р. він зробив навіть спробу залучити на сторону національно-патріотичних сил українське панство. Зокрема, заборонив повстанцям страчувати українську шляхту, обмежив прийом панських підданих до складу війська, взяв під захист володіння князів І.Вишневецького та В.Д.Заславського. Однак переважна більшість шляхти залишилася вірною Речі Посполитій і зі зброєю у руках стала на її захист. А відтак гетьман змінив своє відношення до неї і йшов на поступки їй лише під тиском умов Зборівського і Білоцерківського договорів, а після Батозької перемоги взагалі відмовився від політики, спрямованої на поновлення засад дореволюційної моделі аграрних відносин.

Водночас перебіг подій національно-визвольної боротьби переконував гетьмана у тому, що “ані хлопи без козацького титулу і проводу, ані козаки без хлопської сили обійтися не можуть” . Однак в перші роки революції він не думав перейматися реалізацією соціальних інтересів селянства (не сумнівався у тому, що призначення селян перебувати у підданстві у панів й виконувати на їхню користь “звикле послушенство”), вбачаючи у ньому не рівноправного союзника, а помічника (підпору) козацтва. В умовах переростання влітку 1648 р. соціальної боротьби поспільства у селянську війну, що тривала по червень 1652 р., Хмельницький намагався взяти її під контроль, а також захистити майно й землеволодіння православних церков і монастирів.

Уклавши у кінці листопада 1648 р. Замостянське перемир’я з Варшавою, Богдан Хмельницький вперше офіційно став на захист поспільства від розправ із боку шляхти, котра отримала право повертатися до володінь. 12 грудня він звернувся до неї з відомим універсалом, застерігаючи, аби “не мали ніякої злоби ні до своїх підданих, ні до руської релігії”. Суворо попереджав: “І не дай Господи, щоб до нас дійшла звістка про те, що хтось впертий і злобний знову почав проливати християнську кров і вбивати бідних людей, чим порушив би спокій і мир... і напевно привів би до ще більшого знищення Речі Посполитої...” Враховуючи настрої покозачених селян і міщан козацької України (її західна межа проходила по лінії м. Кам’янець-Подільський – р. Горинь), гетьман відмовився від намірів сприяти поновленню дореволюційної моделі соціально-економічних відносин і не пішов на розмежування соціального статусу козаків від покозаченого поспільства. Вже під час переговорів із королівським посольством А.Кисіля у Переяславі він відхилив його пропозиції “відступитися від черні, аби селяни орали, а козаки воювали...” й повідомив, що в реалізації намірів домогтися незалежності від Польщі “поможет мі то чернь всяя по Люблін і Краків, від якої я не відступлю, бо то права рука нашая, котрі не витерпівши хлопства, пішли в козаки” . За визнанням волинського полковника І.Донця та звягельського сотника М.Тиші, зробленим у листі від 19 січня 1649 р. князеві С.Корецькому, вони самі не знають, чи є реєстровими козаки, бо гетьман їх “не реєстрував. Лише те знаємо, що й.м. пан гетьман кожного з нас за рівного собі має і не відокремлює нас від давніх реєстрових [козаків]...”

Укладення Зборівського договору, що передбачав обмеження козацького реєстру 40 тис. осіб, повернення до маєтків шляхти й поновлення “звиклого послушенства” підданих на її користь, поставило перед Б.Хмельницьким надзвичайно складну проблему уникнення спалаху громадянської війни на теренах витвореної держави. Й, дякуючи його виваженій політиці, цьому лиху вдалося запобігти. З одного боку, гетьман розсилав універсали, спрямовані на “втихомирення поспільства”, з іншого – вимагав “скромної” поведінки шляхти до підданих, дозволив залишитися у війську тисячам виписаних із реєстру осіб (мали виконувати у ньому обозну службу). Зібрана ним березнева (1650 р.) старшинська рада заборонила шляхті-католикам повертатися до маєтків (могли направляти туди лише слуг – православних українців), а також усій шляхті збирати з підданих податки й побори до часу повернення з Варшави послів, котрі виїжджали туди зі списками козацького реєстру й проханнями Війська Запорозького. Ще один аспект його політики – гетьман не вдавався до масових репресій проти непокірних селян і міщан, хоча окремі призвідці заколотів страчувалися.

Всебічно дбаючи про перетворення реєстрового козацтва у соціальну еліту суспільства (за його ж словами, “каждий нехай із свого ся тішить; козак нехай свого глядить і своїх волностей постерегаєт, а до тих, котори не суть приняти до реєстру нашого, аби дали покой...” ), Б.Хмельницький все ж не проводив політики замкнутості козацького стану, залишаючи його відкритим для поспільства, в якому вбачав найближчий резерв поповнення війська, яке несло постійно втрати у воєнних діях. Не без підстав шляхта, не помічаючи розмежування між козаками і покозаченими підданими її володінь, зазначала, що в Гетьманщині “всі козаки, не має тут реєстру, а є лише посполите рушення” . Маємо цінне визнання польського великого гетьмана М.Потоцького, що під час повернення з Молдови восени 1650 р. “всі подністряни (населення Подільського Подністров’я. – Авт.) прохали Хмельницького аби вписав їх до Запорозьких реєстрів, бо їх дуже сильно приваблює молодецька повинність; і тоді – повписував” . У середині лютого наступного року брацлавський воєвода С.Лянкоронський у Барі констатував, що козаки зосередили в залогах прикордонних міст і фортець 30 тис. осіб з “поспільства й нереєстрових [козаків] під титулом реєстрових” .

Слід визнати, що у розумінні Богдана Хмельницького саме покозачення й участь у воєнних діях проти Речі Посполитої, а не соціальне походження, виглядали головною необхідною умовою вступу до козацького стану. Водночас реєстрові козаки змушені були під загрозою втрати не лише козацького стану, але й життя негайно з’являтися за його розпорядженням до війська. Показовим у цьому відношенні є його універсал до старшин і козаків (серпень 1650 р.): “А при цьому всем наказую, що коли отримаєте мого листа зараз же, цього ж дня, хто був у Війську і хоче заживати козацьких вольностей, щоб зараз кінно, на конях добрих з оружям добрим без борошна негайно рушали за мною на Уманську дорогу під [загрозою] покарання на горло. Хто б озивався бути козаком, а не мав би стати [до мене] на цей час, то тоді шия кожному буде втята” .

Величезним випробуванням для гетьмана став пошук ним політичного виходу з глухого кута соціальних суперечностей, породженого умовами укладеного у вересні 1651 р. Білоцерківського договору, що передбачав обмеження території козацької України Київським воєводством, скорочення козацького реєстру до 20 тис. осіб, повернення шляхти до маєтків та відновлення “звиклого послушенства” поспільства. Зіткнувшись із масовим рухом спротиву, він всіляко уникав репресій, покладаючись на віднайдення компромісу, зокрема не поспішав роздавати панам універсали про “послушенство” підданих, домагався дозволу козакам, котрі потрапили до реєстру, перезимувати у домівках за межами королівських володінь Київського воєводства, всіляко затримував введення польських підрозділів у Чернігівщину тощо. Відтак, А.Кисіль на початку 1652 р. сумнівався у готовності гетьмана “вчинити наступ на чернь, братію свою, поспільство вилучене з козацтва” . Щоправда, Б.Хмельницький і не приховував того, що не допустить громадянської війни у суспільстві – “Русі з Руссю”. Маємо дані джерел, що він розсилав до виписаних із реєстру козаків і поспільства таємні універсали, “втішаючи їх, аби тепер цю навалу від панів скромно терпіли й були впродовж зими їм слухняними, обіцяючи їм після зими той тягар з них знести” .

Весною 1652 р. протистояння набуває кульмінації. І гетьман зрозумів основне – збереження суспільно-політичної злагоди і поновлення старої системи соціально-економічних відносин не сумісні. А відтак, розгромивши 2 червня 1652 р. під Батогом польське військо, знайшов у собі мужність і мудрість, властиву постатям реформаторської вдачі, визнати на теренах витвореної держави всі глибокі зміни, що сталися у суспільстві внаслідок селянської війни, включаючи завоювання поспільства. До останніх належали: ліквідація великого й середнього магнатського землеволодіння (за винятком володінь православних монастирів), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини й майже всього комплексу наявних до 1648 р. податків, повинностей і поборів; здобуття прав власності (розділеної з державою) на землю й сільськогосподарські угіддя (набуті переважно шляхом займанщини); а також особистої свободи й права вступу до козацького стану. Відбувся грандіозний переворот (масштаби якого, на жаль, продовжує недооцінювати більшість істориків), за якого селяни і міщани (як і козаки) отримали можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім майном, включаючи землі й угіддя, займатися промислами й торгівлею, змінювати соціальний статус.

Важливо збагнути, що в Українській державі саме внаслідок переможної селянської війни та політики Богдана Великого утвердилася якісно нова модель соціальної структури. Якщо раніше панівне становище займали магнати й шляхта, то тепер, за незначним винятком дрібної шляхти, вони випали із неї. У новій структурі не знайшлося також місця для князів, католицького духовенства, євреїв-орендарів та інонаціонального міського патриціату. Провідна роль перейшла до козацтва, котре зайняло привілейоване становище й еволюціонувало у соціальну еліту. Істотно поліпшився статус православного духовенства й українського міщанства, до рук якого перейшло керівництво в органах самоуправління. Докорінно змінилося становище селянства, котре з найбільш приниженої, повністю позбавленої прав верстви, що стояла поза суспільством, перетворилося у стан вільних землевласників. Виявилася зламаною типова для тогочасного європейського суспільства “горизонтальна” система функціонування ізольованих один від одного станів. Вона замінилася “вертикальною” системою, бо, по-перше, між станами не стояло перешкод для переходу їх представників з одного в інший і, по-друге, – козацтво залишилося “відкритим” для усіх бажаючих поповнити його лави. Виникли сприятливі умови для творення нового механізму циркуляції еліт. Усі ці зміни й стали підвалиною формування на теренах Гетьманщини нового, власне українського суспільства, що докорінним чином різнилося від суспільства держав Центральної й Східної Європи.

На відміну від Речі Посполитої, де селянство не трактувалося складовою польського народу, в Українській державі нова еліта, очолювана Богданом Хмельницьким, розглядала його разом із козацтвом, шляхтою, духовенством і міщанством складовою руського / українського народу. А відтак вважала себе відповідальною за долю селянства (поспільства), дбала про захист певних інтересів (які, зрозуміло, не суперечили її уявленням про місце і роль селянина у тогочасному суспільстві), збереження життя й майна, оборону від ворожих нападів, дотримання поміркованості у сплаті податків й виконанні повинностей, зважала на право вступу до козацького стану тощо. Наприклад, український посол у Москві С.Мужиловський у лютому 1649 р. повідомив співрозмовникам, що козаки битимуться з поляками за те, аби “їм всі ті місця, де живуть люди православної християнської віри, від поляків визволити, щоб люди православної віри були вільні...” Брацлавський полковник Д.Нечай застерігав у березні цього ж року С.Лянцкоронського “не завдавати кривд людям народу нашого русинського” .

Є підстави вважати, що відштовхуючись від практики перебування селянства козацької України на чинші, гетьман у своїх універсалах до селян західноукраїнських земель весною 1651 р. обіцяв звільнити їх від “робіт” і перевести на виплату річного чиншу, що вони сприйняли дуже прихильно . До останніх днів свого життя він, вважаючи козацтво привілейованим станом, а селянство потенційно “підданським”, з політичних міркувань не проводив політики згортання соціально-економічних завоювань останнього. Ми не виявили жодного його універсалу чи розпорядження, яке б у загальнодержавному масштабі фіксувало нерівноправний статус селянської верстви. Не було також проведено ні правового, ні фактичного розмежування між селянством і козацтвом. Невипадково у листі від 31 березня 1654 р. до послів, котрі вели у Москві переговори щодо укладення договору про умови прийняття царської протекції, гетьман застерігав: “И то усмотрите, что б напотом какое безправие посполству не деялося...” Український уряд зберіг за собою право самостійно розв’язувати питання статусу селян. І хоча у процесі складання передбаченого договором 60-тисячного реєстру він мав з’ясувати “хто козак”, а “хто простий” (посполитий), розмежування цього так і не вчинив. Влітку 1654 р. російському послу повідомили про неможливість складання 60-тисячного реєстру, бо нині у війську понад 100 тис. осіб, і “хто був і не козак, і той нині козак, а всі вони ставляться нарівні з козаками...”

Всупереч сподіванням шляхти, котра брала участь у національно-визвольній боротьбі (відомо, що 1654 р. на вірність царю присягнуло 188 шляхтичів), Б.Хмельницький вкрай неохоче надавав їй володіння. Ще меншими у цьому були успіхи козацької старшини. За підрахунками російської дослідниці Т.Яковлевої, у 7 полках Лівобережжя, де найбільшою була питома вага приватного землеволодіння (шляхетського й старшинського), у приватній власності у 1657 р. перебувало всього 5% населених пунктів. А у відомому комплексі магнатського володіння князя І.Вишневецького з 54 поселень лише 1 належало приватній особі . Невдоволені непоступливістю Богдана Хмельницького у питанні отримання маєтків, окремі шляхтичі й старшини (Виговські, Золотаренки, П.Тетеря, Г.Лесницький та інші) через його голову (таємно) домагалися від царя грамот на земельні володіння з поселеннями на них. Однак, за визнанням полковника П.Тетері, зробленим влітку 1657 р. у розмові з російськими сановниками у Москві, ні він, ні І.Виговський не скористалися грамотами, бо “у Війську Запорозькому володіти їм нічим не можна”, а коли ж стане відомо у Війську Запорозькому про отримання ними маєтків, то козаки “їх усіх тоді ж повбивають” . Швидкими темпами проходило формування монастирського землеволодіння. В останні роки життя гетьмана зросла кількість універсалів про надання монастирям і духовенству маєтків, угідь, млинів, млинарських кіл. За приблизними підрахунками, у 1654-1657 рр. 11-ти монастирям видано 10 універсалів на отримання володінь, 4 – на угіддя та 8 на млини й млинарські кола. У 1657 р. у 7 полках Лівобережжя монастирям належало 26 поселень, що складало 2,4% їх загальної кількості .

Отже, на 1657 р. лише незначна частина селян (припускаємо, що у межах всієї козацької України не більше 2-3%) перебувала у феодальній залежності. Решта – абсолютна більшість – продовжувала повною мірою користуватися здобутками селянської війни й не переобтяжувалася податками з боку держави (серед них головним залишалися стація і подимне). Оскільки їх величина була незначною, то П.Алепський у своїх нотатках припустився неточності, стверджуючи, що “ніхто не бере з них ні десятини, ні чогось подібного: вони від всього вільні; і в такому становищі знаходяться всі піддані країни козаків, не знають ні податків, ні харачу, ні десятини” . Описуючи становище посполитих на теренах Правобережної Гетьманщини у кінці 60-х рр. XVII ст., анонімний автор констатував: “Поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільш – два [податки] на тих, котрі ходять на війну, через нездатність або, наприклад, на ремісників чи торгових людей, і то не перевищить цей податок десятка з лишком золотих на рік, хоч би й найбагатшої особи. А жодного іншого тягаря на люд посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо кожен є вільним вояком” .

Саме соціальна політика Богдана Хмельницького дозволила селянам козацької України відчути себе вільними людьми, що, безперечно, відповідало реальному стану справ, а відтак вони не бачили принципової різниці між своїм становищем і становищем козаків (за винятком тієї обставини, що останні відбували військову повинність). В їх уявленні сформувався ідеал справедливого розв’язання питання отримання землі у формі займанщини, що стала дивовижним витвором соціокультурного обживання земель і сільськогосподарських угідь. Саме тому займанщина, тобто земельна власність, набута правом першого зайняття вільної землі, її самостійним обробітком без численних регламентацій і поборів з боку панства, у свідомості селян виступала як найбільш справедливе виріш