Історія, філософія, релігія: ЧИ “ГУЛЯВ” ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ?

З надзвичайно приємною жінкою – Оленою Анатоліївною Бачинською, доктором історичних наук, професором кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова я мав можливість поспілкуватися під час спільної поїздки журналістів, білоцерківчан і науковців до м. Галац (Румунія), святого місця для кожного справжнього українця. Адже саме там був похований великий гетьман Іван Степанович Мазепа.
Крім того, неподалік Галацу, на території Румунії є українські села. Там мешкають і нащадки тих козаків, хто після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році подався на землі турецького султана в Добруджу у пошуках кращої долі.
Мені пощастило, адже тема кандидатської дисертації Олени Анатоліївни – “Дунайське козацьке військо”. Воно розміщувалося на території Одеської області, було сформоване з колишніх задунайських козаків, які перейшли з-за Дунаю, з Добруджі. Це було останнє козацьке військо на території сучасної України.

- Пані Олено, як відомо, дослідження теми запорожців за Дунаєм не особливо заохочувалися за радянських часів. Що встигнув дослідити Ваш батько, професор Анатолій Бачинський?
– Він дослідив процес народної колонізації, в тому числі козацької, у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на території Придунайських земель сучасної України, які ще називають Буджак або Південна Бессарабія. Тут козацтво з’явилось ще до зруйнування Запорозької Січі у 1775 р., а після цієї дати – активно почало оселятися на землях межиріччя Дністра та Дунаю. Батько займався дослідженням і Задунайської Січі. Але оскільки, як Ви справедливо відзначили, ця тема в радянські часи була небажаною. Вона стала лише частиною загального дослідження, але постійним і незмінним інтересом професора Бачинського. І лише наприкінці життя, у 90-ї роки, він почав на повну силу займатися тим, що йому було особливо до душі та встиг видати монографію під назвою “Січ Задунайська: 1775-1828 рр.”. Я досліджую долю задунайців після переходу їх у межі Російської імперії в 1828 р. та формування з них Дунайського козацького війська, а також процес колонізації саме українським населенням придунайських земель у ХІХ – на початку ХХ ст., ґрунтуючись на попередніх дослідженнях.
– Що ж, давайте про це і поговоримо. Всім відомо, що Ви вмієте заворожувати історичними розповідями. Тим паче, що Ви у цьому аспекті визнаний фахівець.
– Я рада буду поділитися своїми дослідженнями з читачами “Гетьмана”. Отже, після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. одна частина козаків розійшлася південними землями України, інша, за різними даними від 5-ти до 10-ти тисяч, – вийшла за межі Російської імперії. Вийти з Січі було непросто. Козаки пояснювали це генералу Петру Телелію, який очолював процес зруйнування Запорозької Січі, необхідністю заробітків, зазначаючи: “Бач, Пане отамане, ма сорочки, ма штанів ? одна гола сірома”. Він відпускав їх із Січі й козаки переходили до Очаківської округи до турецького султана. Тоді тут проходив кордон Османської та Російської імперій. Козаки ступили на територію Кримського ханства і Туреччини. Потрібно відразу зазначити, що Січ козаками не була заснована відразу. Вони розселилися спочатку у межиріччі Південного Бугу і Дністра, а потім між Дністром і Дунаєм. Це пов’язано з тим, що Російська імперія просувалася на південь і перебувала на прикордонні, що для козаків було небажаним. Оскільки козаки не хотіли коритися російській централізаторській політиці, вони відступали маленькими групами разом із межами Турецької імперії. Інколи їх відпускали майже легально.
- Чому турецький уряд схвально поставився до переходу козаків?
– Річ у тім, що Османська імперія таким чином “вбивала двох зайців одночасно”. Передусім наносився удар по міжнародному авторитету Російської імперії, адже на той час вона виконувала роль покровительки православних, зокрема і народів, які проживали на Балканському півострові. Росія звинувачувала Туреччину у пригніченні інших народів. А тут самі православні переходили під захист Туреччини. Крім того, козаки чудово знали цю територію ще з ХVІІІ століття: вони ходили в межиріччя Південного Бугу та Дністра, Дністра та Дунаю “аргатувати”, тобто працювати на рибних ловах. У Туреччини не було сумніву, що козаки можуть їй стати в пригоді як воїни під час чергової війни з Росією. Очевидно, козаки спершу розселилися по лиманах у межиріччі південного Бугу і Дністра. Тому Січі як такої засновано не було. Швидше за все, перший військовий Кіш чи Січ могли бути десь у межиріччі Дністра і Дунаю. Турецький уряд не був проти цього і віддав частину земель під Січ. Із документів можна побачити, що керівники козаків зосереджувалися саме в Татарбунарах.
Після чергових війн між Османською та Російською імперіями кордон проходив Дністром, а потім – Дунаєм. Козаки відійшли до Добруджі, на правий бік Дунаю. Тут вони зустрілися з козаками-некрасівцями та старообрядцями-липованами. Некрасові – це частина донських козаків, яка отримала таку назву від свого ватажка Гната Некрасова і дотримувалася так званих старих релігійних переконань (після реформ російського патріарха Никона). Вони були досить замкнутою групою. На території Буджака у ХІХ ст. до них приєдналися інші старовіри, ліповани-піліпони, як їх тут називали. Запорожці прийшли на ці території якщо не раніш, то одночасно з некрасівцями та старообрядцями, які втекли з Росії від розправи за свої релігійні переконання спершу на Нижній Дон, потім, налякані каральними експедиціями Російського уряду, перейшли до Кримського ханства, в межах якого з 1709 по 1734 рр. проживали й запорожці. Із Кримського ханства некрасівці перейшли за Дунай. На перших порах некрасівці й козаки співіснували досить мирно. Однак згодом почалися непорозуміння через розподіл території, де були дуже багаті рибні лови. Між ними відбувалися суперечки, які переходили у зіткнення. Дослідники ХІХ-ХХ століть вважали, що це відбувалося, здебільшого, на релігійній підставі. Але насправді головною причиною був перерозподіл території. Крім того, козаки-запорожці воювали на боці турецьких урядових військ проти повстанців, які виступили проти посилення влади та реформ султана Силіма ІІІ. Проти цього збунтувалися місцеві феодали. Некрасівці воювали в лавах повстанців. Запорожці за службу від уряду отримали під поселення місця, де проживали некрасівці. Це також позначилося на їх стосунках.
Після припинення боротьби турецького уряду з повстанцями, яка тривала близько п’яти років, звернули увагу на боротьбу між запорожцями та некрасівцями. Козакам запропонували відійти до селища Сеймени, некрасівці ж залишалися на своїх місцях в Добруджі й Буджаку. Однак козаки почали знову просуватися на території некрасівців і захопили частину їх території, де в містечку Катирлез заснували Січ. Сьогодні це територія Румунії. Січ проіснувала до початку російсько-турецької війни 1806-1812 років.
– Який статус мали козаки і як вони діяли в нових умовах?
– Вони мали статус окремої козацької громади, право на свою територію, землю, що їм надали, і на свою організацію ? Січ. За це вони мали відбувати військову повинність у складі турецьких військ і підлягали контролю з боку місцевого браїлівського паші. Напередодні російсько-турецької війни 1806-1812 рр. один із турецьких феодалів (який воював проти уряду), у складі військ якого служили некрасівці, зруйнував Січ. Козаки розійшлися плавнями. Під час війни їх Кіш розташовувався в Браїлові. Там талановитий військовий діяч Ахмет-паша надав їм статус окремого підрозділу. На чолі цього підрозділу стояв кошовий отаман Гнат Коваль. Козаки воювали проти російських військ, але під час перемир’я багато козаків переходило на бік Росії, яка вживала різноманітних заходів для їх повернення з Туреччини в межі країни.
По закінченню війни, в 1812 році, козаки одержали поповнення з України селянами-утікачами, після чого пішли знову на некрасівців і зайняли їх центр – селище Верхній Дунавець. З 1814 по 1828 рр. саме тут існувала так звана Дунавецька Січ. Об’єднуючим центром її стали “старі” запорозькі січовики, які прагнули зберегти традиції і право, виконували розпорядження турецької адміністрації та становили основний військовий контингент Січі. Окрім них велику групу задунайців складали рибалки. Вони визнавали владу кошової старшини і таким чином отримували певний козацький статус у межах Османської імперії.
На правому березі в селищі Верхній Дунавець (тепер Румунія) вони створили Задунайську Січ. В соціальному та військовому побуті нова організація зберігала особливості Запорозької Січі. В Дунавецькій Січі, як і в Запорозькій, не було кріпацтва. Це стало однією з головних причин частих втеч на Січ селян-кріпаків з України та Росії, солдатів, чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань, та інших. Основну масу населення Січі становили середні й бідні козаки. За різними даними, на межі ХVІІІ-ХІХ ст., населення, що підлягало юрисдикції Дунавецький Січі, становило від 15 до 20 тисяч осіб.
Біля Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких селилися одружені запорожці й сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Населення в них звалося райят, як і все християнське населення Туреччини, яке сплачувало податки. Тому й населені пункти в Січі звалися запорозькою або козацькою райєю. До неї входили селища Райя (Козацька), Караорман, Саранасув, Катирлез (Сфинту Георге), Озаклія, Іглица, Нижній Дунавець, Горга, Муругіль та інші. Всього нараховувалося близько 150 дворів.
Дунавецька Січ з її землями користувалася досить значною автономією. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від податків з господарства. Козаки займалися землеробством, скотарством, рибальством, торгівлею. Земля була тим здобутком, якого козаки не мали в Україні. Тому приписувалися до Січі й селяни-втікачі з українських та російських земель. Це призвело до того, що наприкінці 20-х років ХІХ ст. у середині Січі відбулася зміна соціального складу. Справжні козаки-запорожці були літніми людьми і їх ставало все менше. А для новобранців-селян головною була земля, а не війна.
Козаки не сплачували ніяких податків і не виконували повинностей, окрім військової. Остання була досить обтяжливою: задунайці зобов’язувалися брати участь у походах турецьких військ, у т.ч. каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів, які боролися за свою незалежність. Воювали вони на боці Туреччини проти Російської імперії у російсько-турецьких війнах кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Турецький уряд надавав задунайцям так звані “кормові гроші”, що складалися з платні та продовольства. До Січі приймали будь-яку людину, незважаючи на колишні провини, соціальний стан чи релігію. Щодо останньої були певні обмеження. Турецький уряд забороняв приймати турків, татар та мусульман. Національний склад Січі був дуже строкатим: українці, росіяни, болгари, молдавани, волохи, греки, серби та інші. Більшість складали українці та росіяни.
Січ зберігала особливості Запорозької Січі в управлінні, військовому та соціальному побуті. Всю адміністративну, судову, військову владу і деякі господарські обов’язки виконувала старшина. До неї входили кошовий отаман, писар, осавул, драгоман (перекладач). За турецьким регламентом кошовий отаман мав звання двобунчужного паші. Писар і осавул допомагали кошовому в управлінні. З турецькими чиновниками кошовий мав вести переговори лише через драгомана. При кошовій старшині знаходився турецький “повірений у справах” для повідомлення про рішення турецького уряду, нагляду за політичною ситуацією в Січі та збору податків (харачу), якщо задунайці займалися господарством за межами козацької території. Кошовий отаман був під наглядом у ізмаїльського, браїлівського, сілістрійського або тульчинського пашів. Останній навіть одержав звання козак-баші. Січ нараховувала близько 40 куренів, з яких 38 носили такі самі назви, як і в Новій Січі. Курінна старшина складалася з курінного отамана, значкового товариша або хорунжого й обиралася на курінних радах. Кожен курінь мав свій прапор (байрак-значок червоного сукна з білим півмісяцем і шістьма зірками). Козаки мали свої клейноди, печатку, але надпис “Печать буткальських козаків” був османською мовою. Так називали всіх козаків запорозьких, починаючи з ХVІІІ ст., що означало “неодружені козаки”.
– Якою була позиція Росії щодо козаків, котрі подалися за Дунай?
– Російська імперія проводила двояку політику. У кінці ХVІІІ ст. вона вимагала від Туреччини або видачі їх як зрадників, або відселення подалі від кордонів. На останнє Туреччина погодилася. До 1780 року вона відселяла по кілька родин козаків. Але під час підготовки до чергової російсько-турецької війни ситуація змінилася, адже потрібні були військові, які б добре знала територію майбутніх воєнних дій. Тому козаків почали залучати до служби. Російська імперія збагнула, кого вона втратила. Тому уряд оголосив амністію задунайським козакам. Таємно, через своїх розвідників, імперські консульські та посольські служби поширювали цю інформацію серед козаків, мовляв, уряд не буде їх вважати зрадниками, надасть їм статус російських підданих, якщо вони повернуться. Але це не спрацьовувало. Тоді російський уряд вдався до інших заходів, почавши штучно організовувати козацькі війська, щоб таким чином залучити задунайців на службу. Першим таким козацьким військом стало Чорноморське козацьке військо. Формували його колишні запорозькі старшини. Спершу його очолив Сидір Білий, потім – Головатий і Чепіга. Чорноморське, а згодом і Усть-Дунайське Буджацьке, козацьке військо лише ззовні нагадувало колишнє запорозьке військо. Воно було позбавлено виборності старшин і підлягало російському військовому керівництву. Задунайці на це теж не “клюнули” і залишилися в Туреччині, воюючи у російсько-турецьких війнах. Вони намагалися уникати бойових дій проти козаків, які перебували в складі російських військ. Траплялося, що рідні брати служили різним імперіям. Документи свідчать і про певні курйози. Одяг чорноморців не був уніфікований. Основна маса зберігала в цьому плані запорозькі традиції і задунайці часто проникали до їхнього штабу або у військове розташування російських військ і дізнавалися про різні таємниці. Тоді командування видало наказ, згідно з яким чорноморцям пов’язували на праву руку білу хустку, щоб відрізняти їх від турецьких запорожців. Але такі хустки прив’язували і задунайці. Під час перемир’я задунайці запрошували друзів, родичів із чорноморців на бенкети. Ті по кілька днів гуляли і залишалися інколи назавжди. А російське командування повідомляло до центру, що задунайські козаки викрадають людей. До речі, для козаків поняття кордону було зовсім інше ніж для нас. Для них існувала лише козацька спільнота. І коли Російська імперія зрозуміла, що всі її заходи неефективні, Чорноморське військо було переселене на Кубань, подалі від кордону, а Усть-Дунайське Буджацьке ліквідували через те, що до нього записалося багато селян-утікачів. Адже на той час не існувало інституту перевірки свідчень. Достатньо було двох козаків, які мали підтвердити, що людина, яка бажала записатися до війська, є козаком. Ті, не моргнувши оком, підтверджували. Поміщики почали скаржитися і військо ліквідували. Значна частина його козаків перейшла до задунайців.
Росії стало зрозуміло, що її заходи не впливають на турецьких запорожців і вона через чиновників новоросійського краю, зокрема Еммануїла Ришельє, напряму розпочала переговори з керівництвом Січі. В одному з тогочасних козацьких свідчень наводиться цікаве повідомлення про те, що перед початком війни 1806-1812 рр. три ченці прийшли в козацьку церкву і проголосили, що той, хто воюватиме проти Російської імперії, буде проклятий. Росією було оголошено ще одну амністію всім задунайцям і обіцяно надати землю під поселення. На козаків, оскільки в їх лавах вже переважав новий селянський елемент, це вплинуло. Передусім ця пропозиція повертала їх на батьківщину. Їх приваблювали і ділянка землі без податків, відсутність рекрутської повинності та інші пільги.
– Ми підходимо до останніх сторінок драматичної історії запорожців за Дунаєм. Наскільки вирішальною була роль Йосипа Гладкого?
– Останній кошовий Йосип Гладкий під час нової російсько-турецької війни 1828-1829 років не міг не погодитися на турецьку військову повинність. Розмови про перехід до Російської імперії в Січі були заборонені під страхом смерті. Тому козаків, які не бажали переходити до Росії, він зібрав і відвів до міста Сілістрія в Добруджі. Там стояли турецькі війська, в частинах яких мали служити задунайці, а сам повернувся на Січ, у Верхній Дунавець. Забрав клейноди, архів і перейшов на бік Російської імперії. З ним перейшло близько 500-1000 козаків. Турки про це дізналися дуже швидко, після чого заарештували і відправили до в’язниці Константинополя козаків із Сілістрії. Усіх, хто залишився на Січі та в навколишніх селах, вирізали. Цю різанину пам’ятали дуже довго і справедливо дорікали Йосипу Гладкому, який став згодом отаманом Азовського козацького війська.
Ті, кого не знищили, порозбігалися по навколишніх селах. Згодом вони повернулися на місце останньої вольниці, але Січі вже не засновували.
Ми з вами проїхали село Акмангіт (тепер Білолісся Одеської області). Це було одне із перших сіл, засноване задунайськими козаками, які отримали землю від Російської імперії після війни 1806-1812 рр.
Так закінчилася історія запорожців за Дунаєм.
– Чи залишилися на території колишньої Задунайської Січі нащадки тих українців?
– Сьогодні на території Румунії в Добруджі є понад тридцять сіл, де проживають нащадки українських козаків. Мешкають там і нащадки трудової еміграції ХІХ століття, котрі ще до скасування кріпацтва перебиралися за Дунай. Вони зберегли власні традиції в побуті, українську мову в спілкуванні, відкрили навіть декілька українських класів у місцевій школі. Доглядають вони й пам’ятну відзнаку на місці колишньої Задунайської Січі, що була встановлена за домовленістю українського та румунського урядів. Для цих людей досить важливою є моральна підтримка не лише з боку Української держави, але й з боку сучасного українського козацтва, яке не так часто балує їх своїми візитами.

Героїчна та трагічна історія запорожців за Дунаєм, яку розповіла Олена Анатоліївна, красномовно характеризує кращу частину українського народу – козацтво, котре не пасивно, а з шаблею в руках шукало кращої долі. Вони – вічний поклик нашої нації.

Розмову вів Ігор Кравчук