Постаті: ЗАВТРА МОЖЕ ЗАВТРА НЕ БУТИ

Якось, готуючи черговий номер видання, спіймав себе на думці, котрій сам здивувався: чому досі не запросив до розмови на сторінках журналу таку фантастично цікаву особистість як, Богдан Бенюк. Можливо тому, що цей видатний актор досяг успіху і популярності, адже про нього знають усе і всі. Водночас, переглядаючи у ЗМІ статті про Богдана Михайловича, мене здивувало досить обмежене коло питань, відповідь на які хотіли отримати кореспонденти. Їх цікавили здебільшого пікантні подробиці життя, курйозні випадки на сцені чи непорозуміння з теперішнім художнім керівником театру. Навіть спроба, хай через вузеньку щілинку, зазирнути до творчої лабораторії митця, що виступає суттєвим аспектом, як і можливість усвідомити духовні цінності самого метра сцени – у статтях та інтерв’ю не простежувалися. (Певно, я недостатньо опрацював матеріалу, тоді, колеги, даруйте.)

Справа в тому, що Богдан Бенюк – навіть не бренд. Погодьтеся, що термін бренд хоча й означає високу ступінь якості, але й уніфікує. Адже брендів багато, а Богдан Бенюк один.

Він – феномен. Створені ним образи в театрі (їх понад п’ятдесят і стільки ж у кіно), проникнувши в душу глядачів і ставши національним надбанням, живуть у нас, впливають на наш вибір, роблять нас добрішими та мудрішими, отже, змінюють суспільство і країну загалом.

– Богдане Михайловичу, що відчуває митець, коли здобуває не лише популярність, матеріальний статок, любов не тільки шанувальників театру, а всього народу: чи приходить спокій, який на думку багатьох є ворогом творчості, чи навпаки успіх, слава і визнання є стимулом до подальшої праці та підкорення нових вершин?

– Ви порушили, на перший погляд, загальновідому тему, але водночас надзвичайно складну і я би сказав делікатну. Місце і роль актора в суспільстві, його громадянська позиція, слава та її вплив на митця – ці питання існуватимуть завжди.

Можна багато говорити про майстерність актора, його уміння перевтілюватися, проте він не стане справжнім митцем, якщо не має власної позиції, якщо він не щирий, не відчуває глибокої єдності зі своїм народом і своєю землею. Тобто, потрібно бути особистістю і не тільки хорошим актором, але і Громадянином. Актори своєю грою мають не тільки давати позитивний заряд глядачам, сприяти духовному очищенню, але й відстоювати всіма силами і плекати у театрі та повсякденному житті чинники українського менталітету, нашу гордість – мову, звичаї, традиції, тобто те, що вирізняє нас серед інших народів та робить самобутніми й цікавими для світу. Нашу духовність мусимо щоденно не тільки підтримувати, але й люто захищати. Парадоксально, що напруження сил для захисту наших надбань потрібні не в якійсь чужій країні, де зазнає утисків українство, а в рідній Українській державі. В іншому випадку ми не зможемо нічого передати прийдешнім поколінням. Лише за умови, що ми збережемо те, що отримали від наших попередників і додамо свої напрацювання, житиме і квітнутиме нація і, відповідно, з’являтимуться чудові літературні й музичні твори, своїми яскравими виставами вражатиме знову і знову Національний драматичний театр імені Івана Франка, виходитимуть такі часописи, як “Гетьман”. Хочу особливо наголосити на тому, що є стрижнем Української нації – на мові. Тільки завдяки їй ми зберегли свою ідентичність не лише в Україні, але й у світі. Для нас її роль у збереженні українського етносу так само значуща, як для інших народів релігія. Отже, ми повинні до неї ставитися з любов’ю, теплом і повагою.

Цією справою ми займаємось як артисти, хоча, на жаль, не можна сказати, що наш театр є форпостом мови. У ньому працюють люди з різним сприйняттям України та українства.

Щодо моєї популярності, то вона не впала з неба. Це результат важкої, інколи виснажливої роботи й нелегких пошуків. Але, слава Богу, від такого статусу в мене ніс до гори не задерся, можливо тому, що він у мене не гострий, не кирпатий, а пляцком. Надзвичайно ціную шану і любов глядачів, усвідомлюю, що не маю права їх розчарувати ні грою, ні особистою позицією в житті.

– Крім того, що Ви актор і ця праця вимагає багато сил, Ви займаєтеся багатьма справами, далекими від сцени. Навіщо воно вам потрібно?

– У мене чимало обов’язків, однак це добре, бо вони дають можливість відпочивати. Я належу до тих людей, які чим більше завантажені, тим більше встигають. Свій час мушу ретельно планувати й віднаходити певний ритм роботи. Не завжди вдається все встигнути, але коли встигаєш, то відчуваєш незрівнянне задоволення.

Передусім, звичайно, я – актор. Театр – моя робота, моє покликання, моя місія. Я є також президентом Української федерації хворих діабетом. Виконання таких обов’язків не може не накласти певного відбитку. Щоб, як кажуть, в’їхати у цю тему і вирішувати непрості завдання, мені знадобився цілий рік. Зате тепер знаю багато про цю проблему, з якою зіштовхуються наші громадяни. Хвороба, на жаль, прогресує в Україні, та кожному хворому потрібна підтримка. Ефективною протидією хворобі є використання тієї практики, що застосовується у світі. Адже хвороба не має кордонів. А, відповідаючи на ваше питання: навіщо воно мені потрібне, скажу, що ми, українці, завжди відрізнялися від інших співчуттям до всіх. Наше серце відкрите для чужого болю, біди. У наших традиціях запросити подорожнього, прихистити, нагодувати його, дати нічліг. Ми є саме такими. Прикро, що сьогодні спостерігається руйнування найважливішої опори українства – родини та сім’ї. Колись великим щастям було на Різдво, Святий вечір зібратися у батьківській хаті. З’їжджалися всі діти, де б вони не були. А тепер збираємося, у кращому випадку, на Провідну неділю, як кажуть у народі, на гробки. Проте гадаю, що ми повернемося до родинних цінностей.

– Але Ви також є членом політради Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Мене не дивує, що Ви пішли в політику. Дефіцит чесних людей у найвищому законодавчому органі держави, котрі не будуть красти, брехати в очі та розглядати парламент лише як схованку від правоохоронних органів – річ очевидна всім. Проблема у тому, що політика – справа брудна. Чи Ви готові до цього?

– Будь-яку справу брудною роблять люди. Політика – не виняток. Партійна діяльність цікавить мене можливістю впливати на життя України. Я не був у жодній партії, але саме тепер відчув, що маю досвід, сили займатися цією нелегкою роботою. Я переконаний, що Всеукраїнське об’єднання “Свобода” посяде гідне місце у політичному житті України та робитиме все для того, щоб Україна стала українською. Ми – ідеологічна партія, яка, на відміну від багатьох парламентських партій, назви яких не відповідають їхній суті, чітко декларує свою позицію. Ми не соромимося сказати, що стоїмо на націоналістичних засадах. Націоналізм для нас – глибока любов до Батьківщини, служіння народу, ненависть до її ворогів, це той самий патріотизм. Ми акцентуємо, що цей термін свідомо був спотворений і викривлений ще ідеологами Союзу, але переконані, що все стане на свої місця. У наших лавах багато молоді. Та, незважаючи на короткий час існування нашої політичної структури, результати останніх виборів – оптимістичні. Кількість прихильників “Свободи” збільшується. Сподіваюся, що на наступних виборах ми виграємо і будемо гідними представниками у парламенті правого електорату.

– Як Ви оцінюєте діяльність Президента України?

– Відчуваю та усвідомлюю, як складно і важко працювати за таких умов президенту. Неоднозначно оцінюють його діяльність навіть ті, хто вчора палко підтримував. З одного боку, це зрозуміло, з іншого – не можна заперечити, що Віктор Андрійович виступає яскравою постаттю в сучасній історії України. Він чесна людина, тому розраховує на чесність інших політиків. Своєю діяльністю він показує, яким повинна бути політика і політик. Гадаю, що сьогодні рано давати однозначні оцінки. Віктор Андрійович Ющенко належить до тих особистостей, про яких остаточне слово скаже історія.

– Що для Вас означає Ваша мала батьківщина – карпатське село Битків?

– У кожного є таке місце, де закопана його пуповина і куди його тягне душею, сниться і мариться. Для мене – це село Битків Надвірнянського району.

Коли жила мати, я бував там досить часто. Тепер рідше, хоча раз на місяць приїжджаю. Там залишилася наша рідна хата, в якій зростали та вчилися у батьків любити Україну і людей два майбутніх народних артисти: Петро, котрий працює у Львові у драматичному театрі імені Марії Заньковецької, та той, кого Ви зараз бачите перед собою.

Нещодавно у мене були переговори з керівництвом нафтогазового управління, котрому належать моє село Битків і ті будинки, чи швидше бараки (вони були побудовані ще за Австрії), в одному з яких я виріс. Їм уже понад сто років і вони підлягають зносові. Колись у Биткові американці й австрійці добували нафту. Згодом, після приходу радянських військ, було утворене Битківське нафтове управління. Бараки переоблаштували: у кожному зробили по 15 квартир.

Мені пішли назустріч і помешкання, в якому промайнуло дитинство, дозволили викупити. Я дуже хочу, щоб усі, хто бажає, особливо школярі, могли зайти до нього і подивитися, в яких умовах зростали актори Бенюки, щоб вони мали можливість подивитися фільми з моєї та Петрової фільмотеки. Сусіди, спасибі їм, доглядають хату.

Село дуже гарне, але потрібно допомагати людям. Я планую в Биткові з іншими зацікавленими людьми спорудити пам’ятники Кобзареві, Франку і Лесі Українці. Незабаром діятиме церква, котра побудована на тому місці, де був чудовий дерев’яний гуцульський храм, який спалили у 1972 році. Люди побудували нову церкву за три місяці, оббили її бляхою, поставили ліхтарі та охороняли по черзі до 1990 року. Ту церкву перенесено трохи вбік, а на тому місці постане великий храм. Біля церкви на горбочку похований мій тато.

Мене тягне до рідних місць неймовірно. Коли приїжджаю, заходжу додому і вдихаю знайомий до щему запах дитинства – час ніби повертається назад. Таке враження, що мати щойно пішла до стайні та через декілька хвилин повернеться...

Тут особливо сильно відчуваєш, як потрібно дорожити кожною миттю спілкування зі своїми батьками та близькими, не відкладати на завтра зустрічі з ними, всім серцем берегти і плекати мотиви вічної любові.

На жаль, так влаштоване життя, що потрібно поспішати, бо завтра може завтра не бути.

Розмову вів Ігор КРАВЧУК