Сучасне козацтво: ДЕМОКРАТИЧНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ - ЦЕ ВИБІР МІЙ І МОЄЇ ДЕРЖАВИ

– Кожна особистість формується в дитинстві. Якими були Ваше дитинство, юність?

– Я народився на перетині трьох кордонів – України, Росії та Білорусі – у селі Дареєвськ Погарського району Брянської області. Місця казкові, там свою заїмку мав навіть Котляревський. Сьогодні, коли починають з’ясовувати мовні питання, я намагаюся згадати, якою ж мовою ми там користувалися? Це була якась дивна суміш білоруської, російської та української мов, - цікавий та специфічний діалект. Моя дружина, філолог за фахом, приїхавши до нас в село почула від моєї мами таку фразу: “Гілка атрігнула, кок от абламився”. Нічого не зрозумівши, попросила мене перекласти. Звідки ж їй було знати що то мама розповіла, як на дереві зламалася гілка, а сук прижився після того, як батько його перев’язав.

Коли я ще й до школи не ходив, наше село визнали “неперспективним”, закрили школу, бібліотеку, інші культурні заклади, - залишили маленьку крамничку, (щоб мешканці не померли з голоду). Найближча школа знаходилась – кілометрів за дванадцять, через ліс. Батьки змушені були перевести мене до брянської школи-інтернату цілодобового проживання. Приїжджали не часто. Там, в інтернаті я і пройшов свій перший життєвий “університет”. Пригадую, як нас, першокласників, “старші” (третьокласники) примушували відтискатися вночі від підлоги. Там я навчився знаходити спільну мову із зовсім незнайомими людьми, відстоювати свої позиції, гідно триматися. Ці два роки перебування в школі-інтернаті, гадаю, серйозно вплинули на моє подальше життя.

Потім ставлення до нашого села змінилося. Знову відкрили школу, тому у третій клас я ходив уже вдома. Вчився добре, мав чудові оцінки, вважався кращим учнем класу, і неформальним лідером серед однолітків.. “Керував школою”, директор тільки допомагав (сміється). Потім, як тоді було прийнято, став піонером, активістом, почав займатися спортом. Мушу сказати, що теперішні всілякі бейсболи – лише уповільнена копія нашої нормальної слов’янської лапти. Як ми грали!

Так я провчився до шостого класу. Потім село знову стало “неперспективним” і мешканцям запропонували вибірковий переїзд: до Башкирії, Бурятії або Калінінградської області. Мої батьки вибрали останній варіант.

– Чи можна провести аналогію між програмами переселення тридцять-сорок років тому, і тим, що відбувається зараз?

– Сьогодні Кримські села знищено. Стоять великі шикарні будинки, а переселенці, в тому числі й кримські татари, воліють жити навколо Сімферополя та у прибережній зоні. Я завжди наголошую, що не потрібно ніяких окремих програми для кримських татар, потрібні програми для комплексного вирішення питань депортованих народів. Треба дбати не про надання землі, а про житлозабезпечення. Наприклад, ви хочете отримати 20 га. землі, побудувати на них 100 будинків і таким чином вирішити проблеми 100 родин. Але ж на цій самій площі можна побудувати мікрорайон із багатоповерхівок, підвести воду, газ, каналізацію, - і вирішити проблеми 100 тисяч людей.

Те саме стосується села. Навіть перебудова не змогла зруйнувати Північнокримського каналу. Уздовж нього є вода, тому там цілком можливо жити і ефективно господарювати. Держава повинна вивчити ситуацію і допомогти. Для тих хто немає житла, але має бажання працювати на землі, потрібно створювати умови.

Наприклад, у селі Восход Красногвардійського району є колишній колгосп “Росія”, багатоповерхові будинки, інфраструктура, кінноспортивна школа, парк, навіть клумба з фонтаном. Потрібно заохочувати людей переселятися сюди, давати підйомні гроші, худобу, тощо. На жаль, цим ніхто не займається. Тому й актуальне в Криму татарське питання. Насправді, це проблема не народу, а влади, її здорового глузду і бажання знайти вихід із ситуації.

– Повернімося до історії Вашої біографії...

– По переїзді в Калінінградську область ми отримали будинок. З колгоспної череди привели корову, отримали гроші на облаштування. Ми почали нормально жити, батьки працювали, я пішов до школи-весмирічки.

У Східній Пруссії залишилося чимало будівель колишніх господарів-німців, переселених після Другої світової війни до Німеччини. Будинки їхні були дуже специфічні, з високими дахами. Їх пристосовували під сінники, хліви. Однією з моїх тодішніх забаганок був парашутний спорт. Так як парашутів у нашому селі не було, тренувалися ми, залазячи на найвищий дах і зіскакуючи звідтіля на копиці м’якого сіна. Мені, як головному ініціаторові стрибків, випала честь першим вилізти на дах, і заплющивши очі з переляку, стрибати. Перший політ пройшов вдало, я приземлився прямо на копицю. З моєї подачі, всі діти села почали готуватися в парашутисти. Не завжди все було добре, дехто ламав собі руки, ноги, але мене Бог милував.

У сьомому класі був обраний на посаду секретаря комітету комсомолу школи, напевно, це зробили навмисне, щоб використати мою бурхливу енергію в „мирних цілях”. З того часу почав приймати участь у політичному житті, звичайно, у такий спосіб, у який це можливо було за часів Радянського Союзу. Приймав участь у роботі райкому комсомолу тощо.

Цікаво, що у численних таборах відпочинку для активістів займалися не стільки промиванням мозку, скільки виховували в молодих людях амбіції керівника. Вже в ті часи у школах комсомольського активу застосовувалися такі способи навчання, які пізніше було названо діловими іграми та тренінгами. Виходячи з результатів ділових ігор, з того, як вдало і за який час молода людина впоратися із завданнями, відбувався подальший розподіл на відповідальні посади у господарських, виконавчих та партійних органах.

Потім виявилося, що моєму молодшому братові шкодить клімат Калінінградської області. Постало питання про необхідність нового переїзду. Найбільш прийнятним місцем виявився Крим і наша родина переселилася на Південь, в село Федорівка Роздільненського району. Жили на квартирі, але колгосп, у якому мали працювати, готував для нас будинок. Поки родина облаштовувалася, я, маючи свідоцтво про закінчення восьмирічки, вирішив здобувати середню спеціальну освіту. Вступив до технікуму меліорації та сільського господарства, але прагнучи бути ближче до сім’ї через півроку перевівся до Криму. Мені здавалося, що Крим – то суцільне морське узбережжя. Коли приїхав, дуже здивувався – а де ж море? Навколо був неосяжний степ.

Коли я прийшов до технікуму, де мені потрібно було навчатися, то кліматичні умови в приміщенні дуже нагадували той лютневий степ, яким я їхав до своєї нової “альма матер”. Зрештою, опинився в дев’ятому класі Ручіївської середньої школи. Відтоді у мене з’явилися друзі – команда однодумців, з якими товаришуємо і працюємо до сьогодні. Це Андрій Єщенко, заступник директора продовольчої компанії, директор кафе-бару “Пелікан”, Микола Шефер, який після служби в армії залишився в Бердичеві, Олександр Вітюк, якого доля закинула до Молдавії... Тоді ми просто були хлопчаками, які все робили разом. Ми добре вчилися, і так само добре бешкетували. Встигали і покататися парком на “позиченому” тракторі і отримувати призи на конкурсі бальних танців.

– Як складалося Ваше життя після закінчення школи?

– Після закінчення школи я вступив до Мелітопольського інституту механізації та сільського господарства, разом із Сашком Вітюком та Сергієм Терещенком (який нині працює в Донецькій області головним інженером на сільськогосподарському підприємстві). Втім, з усієї трійці вступив тільки я. Стипендія була невеличкою, тому влаштувався працювати в другу зміну на автонавантажувач. В інституті одружився, і вже на четвертому курсі у мене народилася донечка Оксана. Після закінчення працював у Джанкойському районі у колгоспу “Завіт Леніна”, яким керував Микола Іванович Бетін. Господарство вважалося взірцевим. Мене призначили інженером сільгоспмашин. Я вдячний керівникам колгоспу, які відразу ж довірили мені відповідальні справи, бо це дозволило тодішньому молодому спеціалістові повірити в свої сили.

Пригадую, коли мене призначили начальником збирального загону, давши в розпорядження півтисячі людей, я віддав розпорядження проводити збирання зерна на комбайнах “Нива” на найменшій передачі, щоб запобігти втратам урожаю. Хоча це і відкинуло наш передовий колгосп униз “турнірної таблиці” за темпами збору врожаю, але за результатами ми стали першими. І голова колгоспу, і головний інженер Валентин Семенович Луньов, мій безпосередній керівник і вчитель, тоді підтримав мене, а це давало сили і натхнення.

– Як відбувся новий якісний стрибок у керівництво?

– Ще в інституті я “захворів” мотоциклами. У мене була унікальна “Ява”, на якій я їздив і на роботу, і в колгосп. У 1986 році почалися проблеми з постачанням пального. А їздити хотілося. Тоді я приїхав до районного ДТСААФу і запропонував їм організувати мотопробіг південним берегом Криму, з нагоди Дня Перемоги. Так як і в мене, і у друзів були мотоцикли, то залишилося тільки вирішити проблему пального. Дтсаафівці пропозицію підтримали, але сказали, що стосовно забезпечення паливно-мастильними матеріалами – це до міському комсомолу. Я пішов. Заворгом Джанкойського міському тоді був Іван Шалашов, який відразу підтримав мою дещо авантюрну пропозицію. У нас майже вийшло, навіть знайшли прапори для багажників, а бензину не знайшли. На цьому справа закінчилася.

Невдовзі у міськкомі комсомолу відкривається, як кажуть зараз, вакансія першого секретаря. Чомусь згадали “того мотоцикліста з колгоспу”.

Я переміг на альтернативних виборах і у 1987 році очолив комсомольську організацію району. Ми зробили чимало добрих справ. Скажімо, домовилися з будівельними організаціями, щоб вони завалили відходами будівництва чималеньке болото, щоб можна було облаштувати картодром для підлітків та молоді. Щоправда, сьогодні на цьому місті – автодром ДАЇ, але ж болото засипали!

У 1989 році я прийняв участь в альтернативних виборах на посаду третього секретаря обкому комсомолу, але програв Андрію Клименку, який досі є моїм добрим колегою і товаришем. Через три місяці Клименка висунули на іншу роботу, і я заступив його на посаді.

В ті часи, під час однієї з комсомольських конференцій мені задали питання: “Що зміниться, якщо комсомолу взагалі не буде?”. Тоді я якось викрутився, але відповідь знайшов вже після розвалу СРСР. На цвинтарі. Якось у 1993 році опинився на кладовищі, і побачив дуже багато нових пам’ятників на могилах зовсім молодих хлопців. Це були жертви “бандитських розборок”. За часів Союзу не все було ідеально, але принаймні в галузі молодіжної політики діяли державні програми, які спрямовували енергію молоді в конструктивне русло.

І на початку дев’яностих, і зараз, молоддю майже ніхто не займається. І молоді, енергійні, ініціативні люди стають легкою здобиччю кримінальних структур, щоб невдовзі поповнити контингент колоній або опинитися під мармуровими плитами цвинтарних пам’ятників. У будь-якій демократичній державі потрібно перш за все виховувати молодь, покоління за поколінням, на прикладі попередників. Зараз ми намагаємося робити це в козацтві.

Тоді ж було прийнято Закон про кооперацію, почався бурхливий розвиток підприємництва. При комсомолі почали відкриватися госпрозрахункові центри. Фактично я почав керувати не ідеологією, а економікою. Коли справа розкрутилася, ці функції було передано іншому секретареві обкому Андрію Віленовичу Сенченку, нині народному депутату України.

Іншим серйозним питанням було повернення кримських татар на історичну батьківщину. Самовільне захоплення земель, конфлікти на міжетнічному ґрунті були й тоді, але ми намагалися будувати діалог з людьми, розтлумачувати їм рішення влади, допомагати у реалізації своїх прав. Тоді нам вдалося уникнути серйозних сутичок. На жаль, сьогодні спроб порозумітися звичайною людською мовою майже не робиться. А з людьми просто потрібно розмовляти і обов’язково шукати компроміси та виходи з конфліктних ситуацій, пропонувати альтернативні рішення проблем.

– Коли ви відчули потребу самореалізації на політичній арені? Адже комсомольська робота в була скоріше організаційною і господарською.

– У 1991 році, коли країна пережила путч, я якраз проїжджав біля Форосу і почув по радіо про події у Москві – про ГКЧП, війська. Першим секретарем обкому партії тоді був Леонід Іванович Грач. В обкомі нікого не було. О 10-й ранку з приймальної телефоную йому і питаю: „що робити?” „чикати” - пролунало у відповідь. Потім мені телефонує Полапа Микола Олексійович – людина, гідна бути прикладом для наслідування, чиновник у кращому розумінні цього слова. Ми вирішили готувати агітаційні групи, і заспокоювати людей. Звичайно, нікого ми не заспокоїли. Путч закінчився, і я поїхав у відрядження. Повернувся до Сімферополя, а там уже місцеве комсомольське ГКЧП засідає. Мене повідомили, що всі колективно подали у відставку. Але ж я не подав, бо був у відрядженні і повернувся працювати. Пропрацював я до жовтня, намагаючись працевлаштувати людей, які раптом виявилися нікому не потрібними, потім здав ключі від кабінету.

Вийшов на вулицю. Все. Свобода. От тільки що з нею робити?

Допоміг Григорій Іванович Коваленко, який одним із перших зрозумів, що часи докорінно змінилися, і почав займатися підприємництвом. Багатьох із нас, колишніх партійних та комсомольських функціонерів, він залучав до своєї структури. Мені дали посаду директора неіснуючої міжнародної виставки, запропонували писати кошториси. Я вивчив систему організації ВДНГ, експоцентру в Києві, почав організаційну діяльність. Але динаміка часу була такою, що довелося займатися іншим. Я організував торговельно-промислову компанію “Шовковий шлях”. Історично так склалося, що один із транспортних коридорів з Китаю до країн Європи пролягав через Крим. І це допомогло нам у роботі. Працювали ми багато і натхненно. Дещо навіть виходило. Потім компанія, на жаль, припинила свою діяльність.

– Це був період жорсткого рекету. Кожний бізнесмен так чи інакше стикався з криміналітетом. Як це відбувалося у Вашому випадку?

–Траплялися різні ситуації. Виручало те, що свого часу працював у комсомолі на посаді секретаря з ідеологічних питань, і за посадовими обов’язками підписував хлопцям рекомендації до вищої школи КДБ. Довелося звернутися за допомогою. Тому мене не турбували.

– Ви були членом компартії. Грач не кликав до себе після відновлення КПУ? Адже кадрами такого рівня не розкидаються.

– У випадку Грача це не так. Він ніколи кадри не виховував і не цінував. Використовував а потім “кидав”.

– Отже між Вашим членством у КПРС і ДепПУ був тривалий період безпартійності?

– Це був не просто період. Певний час безпартійність була моїм принципом. Після розпаду СРСР і заборони КПРС я пішов у бізнес. А бізнес, принаймні в стадії організації і розкрутки, потребує повної віддачі, на інше не залишається часу.

– Чим був зумовлений Ваш вступ у Демократичну партію?

– У 1998 році до Криму приїхав перший заступник голови ДемПУ Сергій Васильович Федоренко з метою організації працездатної Кримської партійної організації. На зустрічі з однопартійцями постало питання про призначення нового лідера організації. Мій давній друг Олександр Павлович Кулик, член Національної спілки письменників України та теперішній власний кореспондент “Урядового кур’єра” в Криму, порекомендував мене. У Криму була лише невеличка міська організація, розташована в Сімферополі. Саме тоді ми і познайомилися з паном Федоренком і відразу знайшли спільну мову.

– У Вашій особі побачили людину, яка може підняти осередок ДемПУ?

– Так, її ще належало створити. Я погодився, і почалася організаційна робота. Довелося їздити по районах, селах, збирати людей, домовлятися, телефонувати колишнім колегам, зібрати усіх. У результаті, за дві доби була створена Кримська республіканська організація ДемПУ. Потім почалася звичайна робота, формування команди керівників, тощо.

– Але одного разу вам запропонували очолити організацію ДемПУ...

– Так. Спочатку я пішов на це, щоб допомогти людям, які мені імпонували. Потім почалася відповідальність, адже я залучив до обласної організації багато кого зі своїх товаришів по роботі. Коли виникає інше середовище спілкування, починаєш контролювати ситуацію, і зріднюєшся з цією роботою.

Я все життя працював з людьми, тому добре розумію якою має бути справжня народна влада. Для мене народ – це не якийсь абстрактний “демос”. Це – мої однокласники, односельці, хлопці з заводу, механізатори з мого збирального загону.

Творять державу не ті, що сьогодні “дерибанять”, а народ. І я хочу творити державу разом із народом. Не може бути демократичної держави без демократичної партії. Справа не в тому, що мене знайшли та запропонували керувати. З цими людьми ми разом працювали, і продовжуємо працювати. Я вдячний головам обласних організацій ДемПУ, надзвичайно відповідальним людям, які дійсно вболівають за свою справу.

– Мені здалося, що люди, про яких ви щойно говорили, бачать у вас альтернативу Антоньєвій...

– Це не протиставлення особисто Антоньєвій. Це протиставлення стилю, системі. Люди роблять усвідомлений вибір, вони обирають, з ким і яким чином будуть працювати далі. Це не гонитва за посадами – особисто мені їх вистачає, на свій вік я цілком реалізувався. Займаюся бізнесом, будую корпорацію. Я генерал-осавул Українського козацтва. Останнє у мене генетичне, адже я родом із козацького краю, та й прізвище маю відповідне. Я голова Наглядової Ради Кримського фонду сприяння боротьбі з організованою злочинністю, крім того, перший заступник голови Національного департаменту боротьби з корупцією. Чому так категорично ставлюся до людей і до подій? А тому, що в політиці і у суспільно-політичному житті є дві сторони. Свою сторону я визначив. Я – на стороні народу.

- Розкажіть про свою діяльність в козацтві

В Українському козацтві я з 1998 року. Що вдалося зробити за цей час? Тут, в Криму українське козацтво було представлено невеликою статистичною організацією окремого кримського округу, і тому потрібно було зареєструвати дійсну юридичну організацію. Чому потрібно було обов’язково це зробити? Вже тоді проявлялась роль кримських представників українського козацтва в суспільно-політичних подіях.

Насьогодні, воно сформувалось і самовизначилось, тоді ж розвивались лише два аспекти - виховної та військово-патріотичної роботи. Життя показує, що історична пам’ять є майже у всіх, в тому числі в деяких членів Меджиліса кримських татар, які пам’ятають що таке козаки. Тому прості люди, чиї інтереси порушуються то самовільним захопленням земель, то спробами захоплення храмів, як то у випадку зі Святоуспенським монастирем, звертаються по допомогу до козаків. Однак громадська оборонно-спортивна організація офіційно не має на це ніяких прав. Тому наш вплив обмежується громадянськими протестами. Ми, разом з громадянами влаштовуємо акції протесту, одягаємо однострій і спілкуємося з тими, хто захоплює землю, здійснюємо на них морально-психологічний тиск, змушуємо діяти в межах Конституції і законів України.

Також проводимо військово-патріотичну роботу мета якої об’єднання всіх козаків України. На сьогодні в Криму діють 9 організацій республіканського рівня що зареєстровані Управлінням юстиції Криму. Великим досягненням є створення Ради отаманів козацьких організацій в Кримській Автономії. Наступне завданням полягає в приєднанні всіх козацьких організацій, що працюють на тереторії Кримської автономії в раду отаманів, для вирішення важливих питань, - насамперед, це об’єднання первинної організації “Українське козацтво“, що після президентських виборів розділилась. Потрібно, щоб лідери обох розколотих частин Вардинець і Пантелюк якнайшвидше знайшли спільну мову, і вивели українське козацтво з кризи.

Окрім цього ми відкрили в цьому році в сьомій школі Сімферополя та СПТУ №1 військово-патріотичний клуб під назвою ”Козацькій ліцей “, а також проводили перші Таврійські козацькі ігри з військово-прикладних видів спорту, а 23 вересня - перші козацькі таврійські кінні ігри.

– Що Ви можете сказати нашим читачам напередодні свята Українського козацтва?

–14 жовтня – Покрова Пресвятої Богородиці. Мені дуже прикро і боляче, що до чергового Дня Українського козацтва наше “Українське козацтво” йде по різні боки, похитуючись, іноді плазуючи. У козацтві розбрат, і це дуже погано. Тому в першу чергу хочу побажати і єдності взаєморозуміння.

– Як ви вважаєте, чи може козацтво в сучасному суспільстві стати консолідуючим чинником, носієм не тільки кращих традицій минулого, але й тим середовищем, в якому буде створюватися національна еліта?

– Поза всяким сумнівом. Написано не нами: Україна – козацька держава.

– Вдячний за приємну розмову.

Розмову вів Ігор КРАВЧУК