Cучасне козацтво: КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ - КОЗАК
Олександр ДРОФА,
генеральний писар Українськго козацтва
Так вже повелося з давніх-давен, що писар був другою людиною після Гетьмана серед українського козацтва. Він був правою рукою, радником, джерелом інформації і до цього часу залишається ланкою зв’язку між Гетьманом та основною масою козацтва.
Тому і не дивно, що головною діючою особою моєї сьогоднішньої розповіді є Дрофа Олександр Григорович, Генеральний писар Генеральної канцелярії Українського козацтва, генерал-отаман.
Будучи людиною військовою за покликанням, а також досить активною людиною в житті, він обіймає посаду Начальника відділу туризму і екскурсій Міністерства оборони України.
Доля склалася так, що інженер за фахом став кадровим військовим. Закінчив Військову академію тилу і транспорту, керував підрозділами всіх рівнів служби. Довелося пройти всі щаблі служби послідовно, крок за кроком.
Починав службу в Дніпропетровській області, в містечку Черкаське, але потім “за покликом серця” попросився до найгарячішої точки колишнього Союзу – на Китайський кордон. З 1977 по 1981 роки на території Монгольської народної республіки разом із гарнізоном Сайн-Шанд виконував не лише військові завдання, а й господарські. Був залучений до виконання державного завдання – збору урожаю на території Союзу у 1978 році.
Завжди користувався повагою та пошаною серед командування та підлеглих: завдання своє виконував, людей повертав живими, а техніку цілою. Тому й не дивно, що розпорядженням тодішнього командування 39-ї армії, найсильнішого підрозділу на той час, Олександр Григорович був представлений до нагороди орденом “Знак Пошани”. Це було досить значне досягнення, завдяки якому він почав швидше підніматися кар’єрними сходинками. Був призначений начальником штабу окремого батальйону, потім першим заступником командира і його командиром.
У 1984 році закінчив з відзнакою Військову академію тилу і транспорту, але не залишився “в кабінетах”, а як справжній військовий за покликанням пішов служити до військових частин. Попросив занедбану найчисельнішу військову частину й опинився у місті Гота західної групи військ СРСР. У розпорядженні був мотострілецький полк чисельністю 2,5 тисячі осіб. Умови були дійсно важкими, але вже через 2 роки 172-й гвардійський полк був визнаний кращим полком 8-ї Армії ЗГВ.
Далі – нові призначення, підвищення. Довелося побувати і в Ленінакані. 8 грудня 1988 року у місті Ленінакан (Вірменія) стався землетрус. Саме туди у травні 1999 року, згідно з розпорядженням, приїхав Олександр Григорович. Міста фактично не було, одні руїни, люди жили будь-де, багато в наметах. Не можна назвати простим везінням те, що до кінця 1999 року його дивізія справилася з завданням і була визнана кращою. Пам’ятаєте народну мудрість – роботящому і Бог допомагає. Тож не дивно, що генерал армії Чеков В.А. (заступник МО СРСР з будівництва і розквартирування військ. – Авт.) подарував йому власний наручний годинник як відзнаку за відмінно виконане завдання.
Після 10 років служби за кордоном, все частіше погляд і думки Олександра Григоровича зверталися сюди, в Україну. У 1992 році Верховною Радою України була прийнята постанова про те, щоб українцям дати можливість жити в Україні. Це стало поштовхом до повернення не лише на рідну землю, а й до лав рідної армії. Зробити останнє було завданням не з простих, але й тут не обійшлося без “сторонньої допомоги”, янгол-охоронець нагадав про себе. На одній із зустрічей на запитання про родинне коріння, відповів, що прадід був сотником Уманського полку. Ось тоді й почув у відповідь: “Ви наша людина! Ми Вас беремо!”
Багато наш герой пройшов та побачив у своєму житті, але труднощі не зламали його. Навпаки, він став міцнішим, немов загартована сталь, а здобутий досвід стає в нагоді.
Вистачає проблем і на посаді начальника відділу туризму і екскурсій Міністерства Оборони України, але є чимало й здобутків у цій галузі.
Саме йому вдалося перетворити всі українські бази на державні підприємства, створити умови їхньої діяльності згідно з чинним законодавством для того, щоб отримати права юридичних осіб і право розпоряджатися власністю в особі Міністерства оборони України. Працюють вони з 1997 року. Він є автором власної методології як в умовах безгрошів’я та, фактично, без фінансування з боку Міністерства оборони України забезпечити відпочинок військовослужбовців та членів їхніх сімей за якомога нижчу оплату. Олександру Григоровичу належить розробка методики, згідно з якою розраховується їхня плата за путівку. Намагається зробити так, щоб і підприємство не навантажувати (тобто щоб воно не було збитковим) і щоб плата була невисокою. Метою є не оздоровлення окремих військовослужбовців, а сімейний відпочинок.
Поле його діяльності – забезпечення і організація відпочинку молодих категорій військовослужбовців, які не потребують санаторно-курортного лікування. Вважає, що не можна заробляти кошти на здоров’ї незахищених категорій військовослужбовців і твердо відстоює свою думку.
Не забуває Олександр Григорович і про свої обов’язки як Генерального писаря Генеральної канцелярії Українського козацтва.
Всіма силами намагається відродити славне минуле України, але на жаль, так сталося що і противників у нього вистачає. Існує 23 окремі формування, які на сьогодні не є Українським козацтвом, але називають себе Українськими козаками. Це питання намагалися вирішити на Великій Раді, яка відбулася в Будинку офіцерів 28 січня. На ній були присутні близько 680 делегатів фактично з усіх осередків Українського козацтва. Вони представляли всі регіони України, окрім міста Києва. Як не прикро це говорити, проте на сьогоднішній день Київ не має осередку Українського козацтва. На з’їзді одностайно було підтримано і схвалено рішення про об’єднання Українського козацтва. Також цю думку висвітлив і підтримав у своєму виступі почесний гетьман Українського козацтва Володимир Савич Мулява. Зокрема він зауважив, що хоч на сьогоднішній день козацтво і стикається з багатьма проблемами, але воно йде правильним шляхом. Українське козацтво має бути об’єднаним в Україні під єдиним прапором і координаційною радою при Президенті України.
Отже, проблема, якою переймалися наші славні гетьмани Б.Хмельницький, І.Мазепа та інші, фактично не змінилася. Об’єднання українських земель єдиною ідеєю залишається актуальним і донині.
Пройшов час, історія повинна була нас чомусь навчити, але ми знову зіткнулися з тими самими проблемами, й досі кожен хоче бачити себе гетьманом.
Всі осередки на території України мають бути легітимними, тобто повинні мати свідоцтва і бути зареєстрованими в Міністерстві юстиції України, щоб мати право приймати рішення. Фактично, організація повернулася до коріння, яке було закладене В’ячеславом Максимовичем Чорноволом.
Українське козацтво має й свої печатні органи. Це журнал “Гетьман” та газета “Третій гетьманат”, тобто є можливість доводити надавати інформацію широкому колу читачів. Є чітко сформована структура керівництва: гетьман, його заступники, помічники. Одним із них є Володимир Данилович Гришко – помічник з питань культури і розвитку Українського козацтва при Президентові України та зв’язків з українською діаспорою за межами держави.
Залишилося лише питання об’єднання, щоб не дивитися в сторону нашого північного сусіда чи в сторону Кубанського козацтва. Дуже хочеться, щоб усі нарешті зрозуміли, що тут, в Україні, є єдина структура, керівництво, завдання, мета і потрібно працювати лише на Україну. Козацтво готове до співпраці з Донськими козаками, з Верховним отаманом Росії, але дотримуючись і відстоюючи головну ідею – наша Україна має бути незалежною, вільною, щасливою і наші кордони, наші землі мають бути недоторканими, неподільними. Бо все це належить українцям.
Однією з основних функцій Генерального писаря є інформативна, адже саме він є тією ланкою, через яку передається інформація від гетьмана до всіх осередків, і навпаки. Він є інформаційним мозком гетьмана Українського козацтва – Миколи Миколайовича Пантелюка – і підтримує з ним зв’язок упродовж 24 годин на добу.
На сьогоднішній день ще одним завданням є перереєстрація осередків з визначенням точної кількості козаків. Отамани кажуть, що в них багато козаків, але реєстру як такого немає. Тому першочерговим завданням є створення реєстру козаків, у тому числі й тих, кого вже немає серед нас, але вони були козаками. Далі потрібно приводити їх до військової структури, бо козацька структура – це громадська, військово-спортивна організація. Головне завдання – створення умов для захисту інтересів нашої держави, національної культури. Козаки є носіями культури і мають зробити все можливе, щоб підняти її на найвищий рівень. “Шароварщина” вже відійшла, сьогодні козаки носять однострій і це вже ближче до військової структури. Гетьман Українського козацтва Микола Пантелюк поставив ряд завдань та вимог. Однією з головних вимог є дисципліна, адже наші козаки схожі на військових, а військові – це люди, підготовлені до захисту нашої держави.
Говорячи про найсильніші осередки, слід відзначити такі, як Кальміуська паланка (Донецька область), Білоцерківська Січ імені Семена Палія (Київська область), Хмельницький та Одеський осередки.
Білоцерківська Січ була сформована на базі окремого козацького полку, осередком якого є Білоцерківський домобудівний комбінат. Спочатку це був лише полк, а вже згодом він перетворився на Січ, до якої входить декілька полків і окремих куренів. Приємно відзначити те, що й далі триває створення козацьких осередків в обласних центрах. Це також відбувається за сприяння організації “УКРІНТЕРН”, яку очолює генерал-хорунжий Мороз Петро Микитович. Філії цього підприємства знаходяться у багатьох державах світу – Чехії, Словаччині, Угорщині, Росії, Білорусі. В Україні вони є майже в кожному обласному центрі.
Білоцерківська Січ – це досить велике формування. Однострій мають близько 5 тисяч чоловік. Це вже справжні військові підрозділи. Завдяки їхнім зусиллям покращився громадський порядок у місті, зменшилася кількість правопорушень, адже козаки розробили графік чергування в місті, особливо на свята та вихідні дні.
Спочатку мені здавалося, що така зайнята людина не має часу на відпочинок, не кажучи вже про захоплення, але виявилося, що я помилялася.
Олександр Григорович – людина, яка не може сидіти на одному місці. Він – мисливець, та ще й зі стажем. Ходив на полювання з 12-річного віку. Тому, розмовляючи зі мною, він одночасно думав і про перереєстрацію зброї. Батько та брати теж мисливці. За браком часу, він інколи не встигає на риболовлю, а от полювання – це святе. Чим би не був зайнятий, але в день полювання він обов’язково буде там. Інколи доводиться працювати навіть уночі, але труднощі його не лякають. Добре, коли людина знаходить собі однодумців. Для Олександра Григоровича таким є П.С. Житников, майстер спорту з туризму, колега, лікар та мисливець, разом із яким він часто ходить на полювання.
Окрім полювання є й інше захоплення, можливо навіть більше. Пан Дрофа любить робити щось своїми руками: будувати, різати по дереву, конструювати. Усьому цьому він навчився ще за часів служби в армії.
27 вересня на державному рівні святкується Всесвітній День туризму і туризму в Україні. Вітаємо Олександра Григоровича та колектив військового туризму з визначною професійною датою, а також хочемо привітати його з Днем Українського козацтва, який святкується 14 жовтня.
